Глава 13

Сьогодні ми мали перенестися у Валорію, адже саме там зараз відбувається повстання, і Легіон має допомогти народу. Звичайно, мені ніхто не розповів про подробиці, однак я була не проти. Хоча я стала частиною цієї організації, мені все ще не довіряли повністю. Частина планів залишалася для мене закритою, і це створювало дивне відчуття чужорідності, наче я перебуваю не в своєму тілі й не в своєму світі.

Мій погляд постійно шукав деталі, намагаючись скласти картину подій, але її не було — лише розмиті форми, рухи, гучні звуки, запах пороху й крові, що важко давили на легені, і холодний вітер, який здавався наскрізь пронизливим, як невидимі леза.

Але я знала деякі секрети. Дещо дізнавалася самостійно в бібліотеці Легіону, де зберігалося безліч древніх фоліантів і рукописів. Там я проводила години, перевіряючи старі карти, записки й магічні трактати, намагаючись знайти хоч якусь підказку, як прокинути свою магію. Адже, що б мені не казали, Легіон очікував, що я використаю її, і моє невміння розбудити її тільки поглиблювало їхнє розчарування.

Більшість членів організації уникали мене, мовлячи, що я марную їхній час, але інколи мені здавалося, що саме це мовчазне ставлення робило мене ще більш спостережливою, уважною до деталей, здатною помітити те, що інші проходили повз, незважаючи на власну недовіру. Я навчилася читати рухи людей, вловлювати найтонші нюанси голосу й жестів, розпізнавати наміри навіть там, де вони ховалися за словами.

Я відчувала дивне передчуття, адже сьогодні мені доведеться перенестися в країну, де колись була принцесою. Хоча, можливо, й зараз залишалася нею, лише тінню того, ким я мала б бути. Наскільки я пам’ятала, більшу частину життя провела в Хейвенберді, у родині, яка мене виховувала, приховуючи істину. Що сталося з ними зараз, я не знала. Можливо, вони все ще в Валорії, і це додає мені страху.

Від вчорашнього вечора я відчувала якусь невидиму тривогу, яку не могла пояснити — ніби щось важливе ось-ось станеться. Тіло німіло від очікування, а розум відчайдушно намагався знайти логіку там, де її не було. Мої думки кружляли, наче буревій у голові: що чекає мене в цьому світі? Чи виживу я? Чи не стану пішаками в чиїйсь війні? Коли відкрився портал у Валорію, я ледве зібралася з силами, аби увійти в нього. Мої ноги здавалися ватними, серце калатало, а думки рвалися, неначе тисячі маленьких стріл, кожна з яких проймала свідомість страхом: а раптом щось піде не так?

Коли портал затягнув нас у світ Валорії, ми опинилися зовсім не там, де я очікувала. Моє уявлення про країну вампірів завжди було темним і похмурим: моторошне місто, вороже населення, вічні інтриги, холодні замки з гострими шпилями, де стіни пам’ятали крики століть.

Натомість ми опинилися на пагорбі, трохи вище від місця, де розгортався хаос. Внизу відбувалося щось дивне: кров, крики, світло й тінь змішувалися в єдину колірну гаму хаосу. Вогні спалахували тут і там, а тіні рухалися так швидко, що око ледве встигало фіксувати форму істот. Чим більше я спостерігала, тим мені ставало зрозуміліше, що це зовсім не повстання проти влади, як мені розповідали.

Вампіри боролися з істотами, яких я спершу не могла впізнати. Спочатку вони виглядали, як звичайні мешканці, проте придивившись, я побачила, що щось в їхній сутності відрізняється: шкіра, очі, рухи, немов у них була інша матерія, інша енергія. І тоді я зрозуміла — це не вампіри.

— Це не вампіри, — тихо сказала я, відчуваючи, як серце стискається від жаху й здивування.

— Що? — почув Габріель, і його голос звучав так, ніби він теж почав підозрювати правду.

Мої очі миттєво зафіксували рухи біля пагорба. Я бачила хлопця, що пробирався до нас. Його наміри не викликали сумнівів — він хотів нас убити. Його очі були наповнені рішучістю, але я бачила біль і страх. Та цей хлопець був мені знайомим. Саме він в усіх спогадах – Зак. Я мало не прокричала його ім’я, проте вчасно стрималась. В той момент щось різко пронизало мою руку, і я відчула глибокий поріз, який зробив Раян.

— Твоя кров захистить нас, — сказав він, і голос його був сповнений рішучості. — Використай магію, допоможи нам перемогти. Знищ кожного з цих мерзенних створінь. Не дай пропасти всім нашим зусиллям.

Але я не могла навіть поворухнутися. Серце калатало, а думки рвалися на частини, немов сотні дротів, які одночасно чіплялися за мою свідомість. І тоді мій погляд зустрівся із Заком, хлопцем із моїх снів. І раптом спогади почали вириватися з пам’яті, як вода з прорваної греблі.

Я згадала абсолютно все: моє життя в домі Рейгазів, коли я вірила, що не належу до королівської крові; навчання в Королівській Академії, уроки магії, строгі настанови наставників; момент, коли мій брат, Аларік, знайшов мене і я познайомилася зі своєю справжньою родиною; перші поцілунки, дружбу з Ілларією, ритуали й традиції Валорії, відданість мого народу.

Ці спогади били по мені так сильно, що я ледве втрималася на ногах. Усі кольори світу навколо змішалися, як у калейдоскопі — кров, світло, рухи істот, мовби сама реальність хотіла скинути мене з ніг. І тоді я зрозуміла, що Легіон не є захисником народу — він був нашим ворогом, тінню, що прагнула підкорити країну, де я колись народилася, і моїх близьких.

— Допоможи нам! — крикнув Раян, але тепер його голос здавався мені чужим, відлунням у світі брехні.

— Ні! — різко вигукнула я, відсторонившись. — Я не допоможу Легіону! Не після всього, що ви зробили.

— Вона не могла всього згадати, — спробувала виправдати ситуацію Каміла, але слова її звучали порожньо, і я відчула лише холодну пустку відсутності довіри.

Я різко розвернулася, намагаючись втекти. Перед очима пробігали образи Раяна, який заряджав арбалет, і Габріеля з переляканими очима. Я повинна була врятуватися. Я повинна була дістатися до родини і повідомити, що я жива. Але в наступну мить відчув жахливий біль у плечі — мене поранили, і темрява поглинула все навколо. Хотілось закричати, проте я не могла. Все тіло перестало слухатись.