Глава 12

Не одразу мені вдалося прийняти Легіон. Якась частина мене продовжувала говорити про те, що тут все зовсім не так, як мені намагаються показати. Невідомість і таємничість організації змушували серце тремтіти, наче я стояла на краю прірви, не знаючи, чи можу довіритися тим, хто стоїть поруч.

Проте з кожним днем я все більше впевнювалася в тому, що королівську кров треба знищити, а в тридцяти п’яти світах встановити владу Легіону. Ця думка мала в собі тяжкість і силу одночасно — наче здавала мені зрозуміти, що я, хоч і загублена у тілі Мераї, можу бути частиною чогось більшого, важливого і небезпечного водночас.

Допомогло не лише те, що я майже не пам’ятала свого минулого життя, а ще й розмова з однією людиною. Це був принц якогось королівства, який став на бік саме цієї організації. Здавалося, він знав справжню Дарсану Драгомір. Згодом я згадала, що ми разом навіть колись навчалися. Але більше нічого — ні обличчя його батьків, ні наші минулі жарти, ні деталі спільного життя не вдавалось пригадати.

У голові лишалися лише розмиті силуети та відчуття знайомої близькості, що боліло у серці, неначе невидима рана. І з цим болем я жила щодня, намагаючись не видавати слабкість і не показувати, що моє серце все ще пам’ятає минуле. Я хотіла все пригадати та нарешті розібратись з усім. Лише тоді я зможу по-справжньому зробити вибір.

Тому з часом я все ж вирішила стати частиною Легіону, хоча не уявляла, чим зможу їм допомогти. Мені постійно говорили про те, що в мені живе магія, яку я маю розбудити. Проте щоразу, коли я намагалася зосередитися, виходило лише слабкий землетрус на певній ділянці, наче сама магія ще не визріла, очікуючи свого часу.

Було розчарування, але я відчувала потребу бути хоч в чомусь корисною. Тому поки що виконувала лише незначні завдання — збір інформації, охорона схованок, дрібні перевірки. І все одно це давало мені відчуття причетності, навіть якщо я не розуміла, навіщо це потрібно саме мені.

Кожен день у Легіоні наповнював мене новими відчуттями: страх, надія, хвилювання, здивування — усе змішувалося в непізнану мелодію, що постійно грала в душі. Я спостерігала, як інші члени організації тренуються, борються, вчаться використовувати свої здібності, і розуміла, що мені доведеться пройти довгий шлях, перш ніж я зможу стати справді корисною.

Мої невдалі спроби відчувалися важкими, майже принизливими, але я не відмовлялася. Я повторювала вправи, стежила за рухами інших, намагаючись навчитися не лише магії, а й розумінню того, що таке бути частиною великої машини.

Коли за два тижні Каміла повідомила мені, що в них буде нове завдання, в якому я точно зможу допомогти, я відчула водночас і хвилювання, і страх. Це був напад на країну вампірів, Валорію. Ніби там зараз повстання, і ми мали допомогти простому народу. Проте при згадці про це місце неймовірний сум прокидався в мені. Ще би, я ж була принцесою вампірів.

Але в тілі Мераї від моєї сутності не залишилося й сліду. Я була простою людиною, і думка про те, чи зможу бути корисною, жахала та одночасно підштовхувала до рішучості. Я намагалася пригадати навіть дрібні деталі свого минулого життя, але вони були розсіяні, мов дим, і залишався лише тягучий біль від втрати того, ким я колись була. Мені здавалося, що я на межі забуття, і тільки сам Легіон може дати мені привід існувати.

Раян та Каміла намагалися дістати з мене хоч якусь інформацію. Те, що я їм називала, було настільки незначним, що це засмучувало мене ще більше. Кожне їхнє питання відчувалося як нагадування про мою слабкість: навіщо я приєдналася до Легіону, якщо не можу нічого зробити?

Внутрішній конфлікт мучив мене, немов постійне бурління у душі. Я відчувала, що для організації я мала бути важливою ланкою, а натомість залишалася лише тінню, спостерігачем у світі, де інші діяли, а я — ні. Кожна ніч була сповнена сумнівів, і навіть спроби тренуватися чи вивчати магію здавалися марними. Кожен рух рук, кожен жест хотів виглядати впевнено, але всередині панувала невпевненість і страх. У глибині душі я боялася, що колись хтось із Легіону зрозуміє, що я нічого не можу зробити, і моє місце тут розсиплеться, як пісок у долоні.

Саме з такими думками я сиділа на даху будинку Легіону. Не знаю чому, та мене дуже приваблювало саме це місце. Воно пробуджувало в мені давно забуті почуття. В голові проносилися спогади того, як ми проводили час із Заком. Деякі моменти змушували мене буквально тремтіти: його усмішка, легкий дотик руки, голос, що звучав поруч, наче шепіт у темряві.

Я закривала очі і дозволяла цим хвилинам прокрадатися у свідомість, навіть якщо біль від втрати пронизував наскрізь. Я не помітила, як хтось підійшов. Якісь інстинкти спрацювали, і я різко піднялася на ноги, приставивши ніж до горла. Моя реакція була миттєвою, майже автоматичною — залишки минулого життя, приховані таланти мисливиці. Серце калатало, кров стікала адреналіном, а повітря здавалось тісним, наче дах стискав мене з усіх боків.

Однак загрози не було ніякої. Це був Габріель. Він був частиною Легіону і приєднався сюди разом із Мераєю. З того часу, як він дізнався правду, ми так жодного разу не поговорили, адже я просто не знала, що тут можна сказати. Прибравши ніж, я присіла на місце, а Габріель важко опустився поруч, обидва мовчали, наче світ навколо зупинився, а дах став їхнім тимчасовим притулком від усіх тягарів Легіону та минулого.

Місяць кидав холодне світло, відбиваючись у темних уламках дахів і додаючи всьому сцені відтінок тихого тривожного спокою. Повітря навколо було наповнене запахом нічного вітру, свіжістю і тихим шурхотом металу та тканини — і в цьому всьому я відчувала дивний зв’язок із світом, що віддалявся від мене, але одночасно залишався поруч.

— Знаєш, а я одразу відчув, що тут щось не так, — нарешті прорік він після довгої паузи, що розтягнулася на вічність. — Ти була не схожа на ту Мераю, яку я знав. Проте так хотілося вірити, що мені лише здалося. Але ні, тепер я розумію, що втратив її назавжди, - він похитав головою. – Знаєш, я кохав її по-справжньому. Вона була важливою частиною мого життя. І тепер я навряд чи колись буду щасливим.