Глава 12

Не одразу мені вдалося прийняти Легіон. Якась частина мене продовжувала говорити про те, що тут все зовсім не так, як мені намагаються показати. Однак з кожним днем я все більше впевнювалася в тому, що королівську кров треба знищити, а в тридцяти п'яти світах встановити владу Легіону. Допомогло не лише те, що я майже не пам'ятала свого минулого життя, а ще й розмова з однією людиною. Це був принц якогось королівства, що став на бік саме цієї організації. Здається, він знав справжню Дарсану Драгомір. Згодом я згадала, що ми разом навіть колись навчалися. Але більше нічого.                                                                                                                                                                

Тому з часом я все ж вирішила стати частиною Легіону, хоча не уявляла, чим зможу їм допомогти. Мені постійно говорили про те, що в мені живе магія, яку я маю розбудити. Проте в мене абсолютно нічого не виходило. А тому поки я допомагала лише в якихось незначних завданнях. Та мені хотілося бути хоч в чомусь корисною.                                                                                                                                    

Коли за два тижні Каміла повідомила мені, що в них буде нове завдання, в якому я точно їм допоможу. Це був напад на країну вампірів, Валорії. Ніби там зараз повстання, і ми мали допомогти простому народу. Однак при згадці про це місце, якийсь неймовірний сум прокидався в мені. Ще би, я ж була принцесою вампірів. Але в тілі Мераї від моєї сутності не залишилося й сліду. Я була простою людиною, тому навіть не знаю, чи можу бути їм корисною.                                                                           

Раян та Каміла намагалися дістати з мене хоч якусь інформацію. Те, що я їм називала, було настільки не значним, що це засмучувало мене ще більше. Навіщо тоді я приєдналася до Легіону, якщо не можу нічого зробити?                                                                                                                                                

Саме з такими думками я сиділа на даху будинку Легіону. Не знаю чому, та мене дуже приваблювало саме це місце. Воно пробуджувало в мені давно забуті почуття. В голові проносилися спогади того, як ми проводили час з тим хлопцем, Заком. Деякі моменти змушували мене буквально тремтіти. Тому я навіть не помітила, як хтось до мене підійшов. Якісь інстинкти спрацювали в мені, і я різко піднялась на ноги, приставивши ніж до горла. Сама не знаю звідки в мене такі таланти. Скоріш за все залишки минулого.                                                                                                                                                           

Однак загрози не було ніякої, адже це був Габріель. Звичайно він був частиною Легіону. Точніше вони приєдналися сюди разом з Мераєю. І з того часу, як він дізнався правду, ми так жодного разу не поговорили, адже я просто не знала, що тут можна сказати. Прибравши ніж, я присіла на місце, а Габріель, важко опустився поруч.                                                                                                                      

- Знаєш, а я одразу відчув, що тут щось не так, - врешті сказав він після довгої паузи. - Ти була не схожа на ту Мераю, яку я знав. Проте так хотілося вірити, що мені лише здалося. Але ні, тепер я розумію, що втратив її назавжди.                                                                                                                     

- Вибач, я не хотіла, аби все так сталося, - сказала я.                                                                                    

- Та ти тут не винна. Ти була потрібна Легіону, а Мераю вже все одно не повернеш. Правда доведеться звикнути до цього, - Габріель сумно посміхнувся. - Як це? Не пам'ятати майже нічого й жити в тілі іншої людини?                                                                                                                                                             

- Важко сказати, - чесно зізналася я. - Я не розумію хто я та де маю бути. Те у що я вірила раніше, зараз руйнується. І я вже не знаю де правда.                                                                                                 

- Ось в цьому я тебе розумію, - сказав хлопець. - Мені здається, що Легіон це не зовсім те, що нам розказують. І я не впевнений, що саме ми робимо щось хороше для людей. Таке відчуття, що ми просто ляльки в якійсь смертельній грі.                                                                                                          

Ці його слова змусили мене задуматися. Невже Габріель справді сумнівався в ідеалах Легіону? Та найстрашніше було те, що він озвучував й мої потаємні страхи...