Глава 11

Я не знала, куди ми саме прямуємо, адже Каміла та Раян збиралися познайомити мене з тією організацією, в якій вони працюють. У голові проносилися спогади, пов’язані з Легіоном, проте я не могла схопитися за жоден із них. Перед очима постійно виникало одне обличчя — хлопця на ім’я Зак. І при цьому всередині мене щось стискалося, мов невидима рука стискала серце.

Я сумувала за цією людиною. Я кохала його. Але більше нічого не могла пригадати: його голос, його дотики, його погляд — усе було розсіяно, наче розчинене в темряві. І водночас це відчуття пустки було важким, болючим і тягучим, мов густий туман, що заповнив усю голову, обтяжував думки і робив їх непевними.

За мить ми зупинилися біля старовинного особняку, який виглядав ніби вирваним із часів минулих століть. Триповерховий, сірий, огороджений високим залізним парканом із гострими шпилями, він здавався страшним, немов старий замок із легенд. Саме такі місця називають будинками з привидами. Та я не відчувала жодної загрози.

Було дивно — невже це передчуття з мого минулого життя чи особливість Мераї, яку я зараз несла в собі? Стільки питань, а відповідей не було. Мені здавалося, що будинок спостерігає за мною, тихо вимірює кожен мій рух, наче живий організм, який розуміє, хто перед ним стоїть, і що він приховує.

Ми вийшли з машини та попрямували до входу. Кожен крок луною відбивався від кам’яної підлоги під кріпленням старих дверей. Усередині будинок виявився менш страшним, ніж зовні. Меблів було мало — стільці, столи, декілька шаф, але всюди стояли незнайомі речі: дивні артефакти, старовинні книги, сувої, предмети, які я ніколи не бачила. Повітря було важким і прохолодним, а світло з ламп давало лише слабке, тремтливе освітлення.

Здавалося, ці люди намагаються сховатися від світу, ніби очі зовнішнього світу могли їх знищити. Я розглядала кожну кімнату з цікавістю й настороженістю, але ми не зупинялися. Кожна деталь у будинку здавалася знаковою: старовинні книги були переплетені шкірою з загадковими знаками, сувої виблискували золотими літерами, а артефакти — мечі, амулети, прикраси — віддавали холодною енергією минулих боїв.

Лише коли зайшли в велике приміщення без вікон, де єдине освітлення давали ряд світильників, я відчула особливу енергію. Це була галерея. На стінах висіли портрети, зображення битв і сцени важливих подій, а декілька стін прикрашали родинні дерева. На стендах стояли книги, сувої та артефакти, і я відчувала, що кожен предмет несе в собі історію та силу, відлуння минулих подій і тінь давніх таємниць. Тут був дух боротьби й страждання, але водночас надії — немов кожен предмет зберігав пам’ять про тих, хто боровся і захищав інших.

Я підійшла до однієї з корон і мої очі зупинилися на слові, викарбованому на підставці: "Легіон". Серце завмерло. Це слово пробудило в мені суміш страху та ненависті, і я не могла зрозуміти, звідки воно взялося. Всі ці відчуття були знайомими, навіть якщо свідомо я нічого не пам’ятала. Легіон…

Я дуже добре знала цю організацію з минулого життя, і спогади були болючими. Паніка охопила мене миттєво. Я відчула, як стіни почали тиснути на мене, повітря ставало густим, важким, і різкий холод пробіг по спині. Раптово захотілося різко втекти, і я навіть не помітила, як почала відступати, ніби невидима сила відштовхувала мене назад.

— Мерая, — звернулася до мене Каміла. — Вибач, я маю називати тебе справжнім ім’ям, але ніяк не звикну, — вона похитала головою, і в її очах було відчуття провини й болю, суміш жалю та тривоги. — Ми знаємо, що раніше ти мала певні проблеми з Легіоном. І тобі розповідали, що ми жахливі люди, які хочуть знищити всіх та встановити владу у кожному зі світів. Проте це зовсім не так.

— А що таке Легіон насправді? — моє питання здавалося мені важким і повільним, мов крок у темряві, що веде до безодні. – Я хочу дізнатись більше.

— Ми захищаємо простий народ, — відповів Раян, і його голос звучав спокійно, але мав непохитну силу. — Королівські родини думають лише про власне благополуччя, часто забуваючи про інших. Вони відправляють людей на безглузді війни за території, а самі розкошують у палацах. Ми хочемо це припинити.

Моє серце стиснулося. Я відчувала двоїстість: розум говорив одне, а внутрішнє передчуття радило остерігатися. Я не пам’ятала іншу версію цієї історії з минулого життя, але зараз в мені було відчуття, що це все зовсім не так. А що якщо мені справді раніше брехали? І чому я не можу пригадати деталі? 

Підійшовши до картин, я уважно їх розглядала. Тут були зображені деякі події битв Легіону проти королівських родин. На одній картині велична будівля, схожа на академію під величезним куполом, і в центрі сцени — світловолосий чоловік, якого вбиває красива жінка. Внизу був підпис: "Героїчна самопожертва Натаніеля Оверлука. Битва за Королівську Академію".

Я відчувала, що знаю більше про цю подію, але спогади були фрагментарними й розмитими, мов туман, що застелив очі. У мені розкручувалася буря питань: хто він був для мене? Чому його смерть мала такий вплив? І чому відчуття втрати було настільки реальним, хоча я нічого конкретного не могла пригадати?

— Ми можемо тобі довести, що все справді так, — продовжив Раян, і його слова звучали спокійно, але водночас непохитно, немов він тримав у руках цілі світи.

Я ніби заворожена дивилася на картину, але Каміла взяла мене за руку і повела до іншого приміщення. Я йшла слідом, не розуміючи, куди саме, але кожен крок луною відлунював у голові, мов дзвін нагадування, що я стою на порозі чогось важливого, що змінить усе моє життя.

Ми зупинилися біля невеличкої вітальні, де сиділи люди. Багато з них були поранені, і це відразу викликало в мені тривогу. Виглядало так, ніби нещодавно сталася битва, а решта світу навіть не здогадувалася про її існування. Їхні обличчя було втомленими й наповненими болем, а погляди — повними надії, яку вони втрачали з кожним днем війни. Дехто тихо стогнав, обхопивши руки навколо поранень, інші лише дивилися в порожнечу, а хтось несміливо посміхався мені, як до когось, хто прийшов із рятунком.