Глава 11

Я не знала, куди ми саме прямуємо, адже Каміла та Раян збиралися мене познайомити з тою організацією, в якій вони працюють. В голові проносилися якісь спогади стосовно цього, проте я не могла схопитися за жоден з них. Перед очима ж постійно виникало одне обличчя - хлопця звали Зак. І при цьому в середині мене щось ніби стискалося. Я сумувала за цією людиною. Я кохала його. Але більше я не могла нічого пригадати.                                                                                                                

За мить ми зупинилися біля якогось старовинного особняку. Він був триповерховий, огороджений високим забором. Сірий колір робив цю будівлю по-справжньому страшною. Здається саме такі місця називають будинками з привидами. Але я не відчувала нічого загрозливого. Дивно, невже я маю якесь передчуття? Це залишилося з мого минулого життя чи особливість Мераї? Стільки питань, а відповідей я досі не маю.                                                                                                                                  

Ми вийшли з машини та попрямували до входу. А в середині будинок був досить простим. Меблів було не багато, більше якихось речей, що я ніколи не бачила. І дуже темно, ніби ці люди намагалися заховатися від всього світу. Я з цікавістю розглядала кожну кімнату, однак ми досі не зупинилися. Лише коли зайшли в якесь велике приміщення, в якому не було вікон, лише світильники давали зрозуміти де ми знаходимося.                                                                                                                                                

Це була якась галерея. На стінах купа портретів, зображень якихось подій та навіть кілька родинних дерев. На стендах були різні книги, сувої чи просто якісь предмети. І коли я підійшла ближче до якоїсь корони, то на очі попалося одне слово "Легіон". Це викликало в мені суміш страху та ненависті, і я так і не зрозуміла звідки воно з'явилося. Я дуже добре була знайома з цією організацію в минулому житті, і воно не призвело ні до чого хорошого. Захотілося різко втекти звідси, адже я почала відчувати, як стіни тиснуть на мене. Я навіть не помітила, що почала відступати.                                                                     

- Мерая, - звернулася до мене Каміла. - Вибач, я маю називати тебе справжнім ім'ям, але ніяк не звикну, - вона похитала головою. - Ми знаємо, що раніше ти мала певні проблеми з Легіоном. І тобі розповідали, що ми жахливі люди, які хочуть знищити всіх та встановити свою владу в кожному зі світів. Проте це зовсім не так.                                                                                                                          

- А що таке Легіон насправді? - мені важко далося це питання.                                                                   

- Ми захищаємо простий народ. Королівські родини думають лише про власне благополуччя, часто забуваючи про інших. Вони відправляють людей на безглузді війни за території, а самі розкошують в палацах, - пояснив Раян. - Ми хочемо це припинити.                                                                                  

Якась частина мене чітко говорила про те, що це не правда. Я пам'ятаю, що мені колись розповідали зовсім інше. І чому мені їм вірити? Підійшовши до картин, я почала уважно їх розглядати. Тут були показані деякі події з битв Легіону проти королівських родин. На одній була дуже гарна та велична будівля, що ніби знаходилася під якимось куполом. А в центрі цього всього світловолосий чоловік, якого вбиває прекрасна жінка. А внизу підпис "Героїчна самопожертва Натаніеля Оверлуку. Битва за Королівську Академію". Я знала більше про цю подію, проте не могла нормально згадати, що ж тоді відбулося.                                                                                                                                                         

- Ми можемо тобі довести, що все справді так, - продовжив Раян.                                                             

Я ніби заворожена продовжувала спостерігати за картиною, проте Каміла взяла мене за руку, і ми пішли кудись в інше приміщення. Я уявлення не мала, що має бути далі. Однак ми зупинилися біля невеличкої вітальні, де сиділи багато людей. Усі вони були поранені, і це мене навіть налякало. Ніби нещодавно відбулася війна, а весь інший світ цього не помітив.                                                                  

- Це біженці, яких ми забрали з собою після чергової битви з королівською кров'ю, - пояснила Каміла. - Ми це робимо заради них. Ми захищаємо цих людей. Але останнім часом це робити все важче. І для цього нам потрібна ти.                                                                                                                                      

Однак я ще досі не була впевнена, що все справді так, як вони мені розповідають. Нехай більшу частину свого минулого я не пам'ятала, проте якесь передчуття радило триматися якомога далі від цього. І я не знала чому вірити...