Аларік

Я все ще не міг прийти до тями, хоча пройшло вже чимало часу. Всі ці роки я шукав свою сестру, не відступав, намагався повернути її додому, і ось, нарешті, ми знову були разом. Дарсана була вдома, і це мало бути справжнім чудом. Усе, здавалося, налаштувалося на свій лад. Легіон більше не був такою загрозою, як раніше, а майбутнє виглядало не таким уже й складним. Емі мала стати королевою, а я — воєначальником. Ми разом йшли до своєї мети, до нашої родини, до нашого світу.

Але доля, здається, вирішила змінити всі наші плани. Коли ми вже думали, що все нарешті налагодилося, я майже з’їхав з глузду. Як це могло статися? Вона вже була вдома, і тепер знову її немає.

Спочатку я не міг повірити, не хотів вірити. Кожен день без неї здавався неймовірно важким, і навіть думка про те, що її могли забрати назавжди, просто розривала моє серце. Я почувався безсилим, злим, розгубленим. Моя гнівна потреба знищити весь світ була настільки сильною, що я ледь тримав себе в руках.

Можливо, це була дія демона, що ще раз намагався пробудити найгірші мої страхи та бажання. Але ми змогли знайти спільну мову, я і це створіння. Зараз все здавалося безнадійним, однак я все ще вірив, що є шанс повернути її. Вірив тому, що це сталося зі мною, і завдяки сестрі, друзям і Ілларії я зараз тут, у цьому світі, де ми можемо знайти шлях назад. Я просто зобов’язаний повернути її додому. І хоча в мене й не було абсолютно ясного плану, я не міг здатися.

Але для цього був потрібен час, а ще — спосіб. І той самий метод, яким ми врятували мене, не спрацював. Я провів безліч годин у бібліотеці, переглядаючи стародавні книги, шукаючи хоч якусь підказку чи хоч маленьку іскру надії, але нічого не знайшов. Це було як програвати битву в тиші, без жодної надії на перемогу. Мої очі вже починали затуманюватись від втоми, а розум не міг прийняти цю реальність. Невже я все зробив неправильно? Невже цього разу нічого не буде?

Врешті, я просто сів на підлогу в нашій кімнаті, відчуваючи, як важка думка про безсилля тисне на мене. Моя голова важко лягла на руки. Ні, я не міг здатися. Моя сестра потребувала мене. Я не міг залишити її там, де вона зараз. Я просто не міг. Це знищувало мене з середини.

І тоді вона підійшла. Ілларія. Вона тихо поставила свою руку на мої плечі, ніби даючи мені зрозуміти, що не потрібно говорити, щоб розуміти один одного. Іноді слова не потрібні. Вона була тут, і цього було достатньо. Після всіх випробувань, які ми пережили разом, це її мовчання, її присутність ставали насправді більш важливими за будь-які слова. Мої плечі розслабилися, а серце відчуло теплоту її підтримки.

Я витягнув ноги, потягнув її до себе так, щоб вона опинилася на моїх колінах. Це була моя потреба в тій момент, відчути її поруч. Потрібна була її підтримка, її віра, бо я вже не знав, чи вистачить моєї сили для боротьби. Всі ці труднощі, цей біль, все було нестерпним. Але я вірив, що разом ми зможемо впоратися. Якщо ми будемо разом — ми пройдемо крізь усе.

- Все буде добре, - прошепотіла Ілларія, обіймаючи мене. - Спосіб обов'язково є, тому не варто сумувати. Ми щось вигадаємо. Ми знайдемо шлях.

Я закрив очі, слухаючи її слова. Вона сказала це так тихо, але з такою впевненістю, що я не зміг не повірити. Може, вона мала рацію. Може, ми дійсно знайдемо вихід. Адже з нею поруч я завжди знаходив сили для боротьби. Але в той самий час я не міг позбутися сумнівів. Що, якщо нічого не вийде? Що, якщо це дійсно кінець? Як я буду жити, якщо втратимо її назавжди?

- А якщо нічого не вийде? Якщо це і справді кінець для неї? - я не зміг стримати своїх сліз. - Я не хочу вірити в це, але відчуваю, що іншого виходу може не бути.

- Тоді дозволь мені стати твоєю вірою, - її усмішка була м'якою, але з виразом рішучості в очах. - Я завжди тебе втримаю, якщо ти почнеш падати.

І саме це я цінував найбільше в Ілларії. Її здатність бути завжди поряд, навіть коли всі інші здаються, її вірність і сила. Вона ніби знала, коли мені потрібна її підтримка, коли мене тягне в безодню. Вона була тією рятівною ниткою, яку я міг тримати, коли здавався вже занадто слабким.

Вона — моя віра, моя надія, мій тил. Я кохав цю дівчину більше, ніж міг виразити словами. І не уявляю, що б зі мною було без неї. Та й вона знає, що я також завжди буду поруч, коли вона мене потребує. І якщо вона каже, що все буде добре, я буду вірити, що так і буде. Разом ми зможемо пройти через все. Разом ми врятуємо Дарсану.