Глава 9

Я поступово почала звикати до свого життя. Мені й справді тут дуже подобалося. Чудове місце та люди, які мені по-справжньому любили. І я заново почала знайомитися зі своїм колишнім життям. Я ще досі не могла багато що пригадати, та й мої спогади були ніби кадрами якогось фільму. Таке відчуття, ніби це все траплялося не зі мною. Я звикла до свого нового життя тут. Проводила час з родиною, Олівією та Габріелем. Якась частина мене кохала його. Однак щось таки зупиняла. Чогось в моєму житті таки не вистачало. Це все здавалося якимось незрозумілим сном. Хотілося б заснути, а прокинутися там, де все буде правильно. Я хотіла відчути своє місце. Та згодом я все ж змогла отримати відповідь на своє питання.                                                                                                          

Того вечора я заснула як і зазвичай. Проте це все тривало недовго, адже згодом я отямилася у своїй кімнаті. Місячне світло падало з відкритого вікна та освічувало все навколо. І я мало не закричала від того, що побачила. На ліжку сиділа моя абсолютна копія. Та її шкіра була неймовірно блідою, а очі ніби світилися зсередини темрявою. Напевно я сплю, адже цього просто не може відбуватися насправді. Це точно якийсь кошмар.                                                                                                                                        

- Ні, ти зараз повністю при тямі. І я не читаю думки, в тебе просто все на обличчі написано. - посміхнулося це створіння. - Не бійся, я тобі ніколи не зможу зашкодити. Мені потрібно лише поговорити. Та й часу небагато.                                                                                                                        

- Що ти таке? - ледве прошепотіла я.                                                                                                                

Якимось незрозумілим для мене чином всі інстинкти напружилися, і я була готова захищати себе, якщо це знадобиться. Навіть уявлення не маю звідки в мене це все, адже я точно ніколи не займалася бойовими мистецтвами. Хоча може так і працює інстинкт самозбереження.                                               

- Я не "що", а "хто". - вона розсміялася. - Я це ти. Точніше, я справжня Мерая. А ти зараз займаєш моє місце. І це так несправедливо. Я померла, а ти отримала моє життя, батьків та хлопця. Габріель навіть не відчуває різниці. Хоча це й не дивно. А ти ж нічого про себе й не пам'ятаєш. - я різко сіла, намагаючись триматися якомога далі. - Ти не на своєму місці.                                                                      

- Я нічого не розумію. - промовила я. - Що зараз взагалі відбувається.                                                        

- Адже ти просто не знаєш правди про себе. Та і я всього не знаю. - "Мерая" уважно дивилася на мене. - Знаю, що ти не з нашого світу. І хтось використав досить потужне заклинання, аби притягнути тебе сюди. А я ж померла. В мене не буде шансу повернутися назад. Тепер це твоє життя. Але я знаю, що твоє місце все ж не тут. І рано чи пізно ти захочеш повернутися додому. У своє справжнє життя, де на тебе чекають близькі люди.                                                                                                                              

Ось тепер я остаточно заплуталася. Ця дівчина говорить, ніби вона справжня Мерая. Однак хто тоді я? Що тут взагалі відбувається? Мені взагалі здавалося, що це лише сон. Однак на якійсь підсвідомості я відчувала, що це зовсім не так. Все відбувається по-справжньому. До того ж я справді відчуваю, ніби моє місце і справді не тут. Не даремно ж мені снилися ті дивні люди, які здавалися мені монаршими особами. А ще й магією володіли.                                                                                                                    

- Я абсолютно нічого не пам'ятаю. - відповіла я.                                                                                             

- Це й не дивно. - продовжила "Мерая". - Однак тобі потрібно це зробити, адже інакше ти не зможеш повернутися додому. А там на тебе дуже чекають. Твоя родина неймовірна, я змогла їх відвідати. Набагато краща, ніж моя. Це зараз вони здаються тобі хорошими. Але повір, ці люди приховують таємниці. Інколи я шкодувала, що народилася саме в них. - вона сумно похитала головою. - А ще на тебе чекає хлопець. Я ж знаю, що ти не кохаєш Габріеля. В тобі просто залишилася мої почуття до нього.                                                                                                                                                               

І я справді помічала, що моя прив'язаність до нього якась дивна. Ніби вимушена. Це схоже на те, коли граєш роль у фільмі. Але її слова дуже багато чого пояснюють. От чому я відчуваю тут себе не на своєму місці. Однак я досі не могла повірити, що і справді це все може відбуватися. І, здається, вона це помітила. Коли "Мерая" підсіла ближче, я ледве стрималася, аби не втекти якомога далі. Щось в ній лякало мене.                                                                                                                                                    

- Я не зможу згадати. - врешті визнала я.                                                                                                        

- Нічого, я тобі обов'язково допоможу. - хижо посміхнулася вона. - Однак ти потім можеш інакше почати сприймати все тут. До того ж ми з тобою, скажімо так, по різні сторони барикад були. Ну ти це все скоро зрозумієш сама. Залишилося лише пригадати своє минуле.                                                                      

- І що ти збираєшся робити...                                                                                                                          

Однак я не встигла договорити, адже "Мерая" різко кинулася до мене та взяла мою голову у свої руки, а вони були такими холодними. Я навіть не встигла зреагувати. Лише занадто пізно почала обурюватися.