Глава 9

Я поступово почала звикати до свого життя. Мені й справді тут дуже подобалося. Чудове місце, теплі кімнати, м’які пледи на ліжках, запах свіжої кави та свіжоспеченого хліба, тихе мерехтіння свічок на столах і шурхіт листя за вікнами — усе це створювало відчуття захищеності, ніби я нарешті знайшла свій притулок.

І люди, які мене по-справжньому любили, лише посилювали це відчуття. Я все частіше відчувала себе вдома, навіть у тих дрібницях, які раніше здавалися буденними: сміх Олівії на кухні, коли вона намагалася спекти пиріг, тепло, що йшло від рук Габріеля, коли він просто торкався моєї плечі.

Я почала заново знайомитися зі своїм колишнім життям. Спогади приходили неохоче, ніби кадри фільму, які постійно зупинялися на найдрібніших деталях: звук скрипучих сходів, відблиски сонячного світла на паркеті, запах старих книг, що залишилися в кімнаті моєї дитячої спальні. Було відчуття, що це не зовсім моє життя, що я лише глядач у чужій історії. І хоча щоденний ритм життя поступово входив у свої рамки, у глибині душі залишалося порожнє місце, наче я щось втратила і ще не зрозуміла, що саме.

Я проводила час із родиною, Олівією та Габріелем. Якась частина мене кохала його — щось м’яке, безпечне, комфортне, як теплий плед у холодну ніч. Проте всередині відчувалася невидима стіна, що розділяла справжні почуття від прив’язаності, нав’язаної чужим минулим. Було відчуття, що я граю не свою роль, що моє серце обмежене рамками чужої історії. Чогось у моєму житті бракувало, і це «щось» щодня ставало дедалі помітнішим. Все здавалося нереальним, віддаленим сном. Хотілося заснути і прокинутися там, де все буде правильно, де моє «я» знайде своє місце. Я прагнула знайти себе, своє справжнє «я», яке раптом загубилося між чужих життів і чужих спогадів.

І відповідь на це тягуче відчуття прийшла сама, хоча й не так, як я очікувала. Здавалось я би провела решту свого життя в такій невизначеності, весь час шукаючи те, чого мені так не вистачало. І довелось би витрати на це все своє життя.

Того вечора я заснула як завжди, відчуваючи дивну втому і спокій водночас. Але сон тривав недовго — мене розбудило відчуття чужої присутності. Місячне світло падало з відкритого вікна й освітлювало кімнату так, що кожна тінь здавалась живою, рухливою. Я ледве стримала крик, коли побачила її. На ліжку сиділа моя власна копія. Її шкіра була бліднішою за сніг, а очі світилися внутрішньою темрявою, поглинаючи світло навколо. Мене охопило відчуття нереальності, але внутрішня тривога кричала: це зовсім не сон.

— Ні, ти зараз повністю при тямі. І я не читаю думки, у тебе все на обличчі написано, — посміхнулося створіння. — Не бійся, я ніколи тобі не зашкоджу. Мені потрібно лише поговорити. Та й часу небагато.

— Що ти таке? — ледве прошепотіла я, відчуваючи, як серце калатає з прискореним ритмом. – І для чого зараз з’явилось тут? Щоб налякати?

Інстинкти самозбереження миттєво спрацювали. М’язи напружилися, готові до оборони. Я ніколи не займалася бойовими мистецтвами, але відчувала дивну силу, яку не могла пояснити. І я знала, що у випадку чогось зможу себе справді захистити. Страху не було, лише рішучість та бажання дізнатись більше.

— Я не "що", а "хто", — розсміялася вона, дивлячись на мене так, ніби читала кожну мою думку. — Я це ти. Точніше, я справжня Мерая. А ти зараз займаєш моє місце. І це так несправедливо. Я померла, а ти отримала моє життя, батьків та хлопця. Габріель навіть не помічає різниці, і це не дивно — ти нічого про себе не пам’ятаєш.

Я різко сіла, збільшуючи між нами дистанцію. З одного боку мені хотілось дізнатись більше, навіть якщо це був сон. А з іншого відчайдушно хотілось втекти. Та якийсь спокій був в мені. І я збиралась послухати цю «Мераю».

— Ти не на своєму місці, - сказала вона. – Ти зараз граєш роль в моєму житті. Але ти тут чужа.

— Я нічого не розумію, — промовила я, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. — Що зараз взагалі відбувається?

— Ти просто не знаєш правди про себе. Та і я всього не знаю, — «Мерая» уважно дивилася на мене. — Я знаю, що ти не з нашого світу. Хтось використав потужне заклинання, щоб притягнути тебе сюди. А я померла. У мене немає шансу повернутися. Тепер це твоє життя. Але твоє місце все ж не тут. Рано чи пізно ти захочеш повернутися додому… у своє справжнє життя, де на тебе чекають близькі люди.

Я остаточно заплуталася. Вона говорить, ніби вона справжня Мерая. А хто тоді я? Чому мене тягне кудись зовсім інакше? Моя підсвідомість кричала: це реальність, і мені треба діяти. Я так близько підібралась до справжньої розгадки.

— Я абсолютно нічого не пам’ятаю, - зізналась я.

— Це й не дивно, — продовжила «Мерая». — Тобі потрібно відновити пам’ять, інакше не зможеш повернутися додому. Там на тебе чекають справжні люди, родина, хлопець. Твоя прив’язаність до Габріеля — лише відлуння моїх почуттів.

Слова її наче зняли туман із моїх думок. Тепер усе виглядало логічно: моя дивна прихильність до Габріеля — відлуння минулого. Це був чужий відбиток на моєму серці, як маска чужої любові. «Мерая» підсіла ближче, і я ледве втрималася, щоб не відскочити. Її присутність лякала, але й водночас притягувала невідомою силою.

— Я не зможу згадати… — промовила я майже пошепки.

— Нічого, — з хижою посмішкою відповіла вона. — Я допоможу. Але після цього твоє сприйняття світу зміниться. Ми по різні сторони барикад, але тобі доведеться згадати все своє минуле.

Я намагалася запитати, що вона збирається робити, але не встигла. «Мерая» раптово схопила мене за голову, її руки були холодні, як лід. Я закричала, адже біль розірвав мене зсередини. Та вона і не збиралась зупинятись.

— Не хвилюйся, — тихо промовила вона. — Я не зашкоджу.

Спочатку нічого не відбувалося, але потім у моїй голові вибухнув нестерпний біль. Сльози котилися по обличчю, але разом із болем почали промальовуватися сцени мого справжнього життя. Я бачила Королівську Академію, чула шепіт стародавніх книг, запахи древньої магії. Переді мною проходили спогади про друзів і родину, і нарешті я впізнала його — того, хто так часто приходив у сни, — Зак. Я по-справжньому його кохала.