Глава 8

Йшов час, і поступово моя пам'ять почала повертатися, хоч і по краплях. Не скажу, що це було легко. Спогади приходили як кадри з фільму, який я колись бачила, але ніяк не могла зрозуміти, чи це було дійсно моє життя. Можливо, саме так і має бути — людина повертає частини себе крок за кроком, без жодної гарантії, що всі пазли складуться.

Моє життя поступово входило в певний ритм. Я ще не могла малювати, адже тепер це здавалося зовсім не тим, чим я мала займатися. Кисть у руках була тяжкою, кольори не хотіли слухатися, а картини виглядали порожніми. Це було відчуття, ніби я стою перед дзеркалом власного таланту, який тепер відчужений і чужий, а кожен рух кисті нагадував мені про те, що частина мене десь загубилася.

Але я заново познайомилася зі своїми друзями. Вони залишалися колоритними, веселими, емоційними, і хоча я могла згадати частину спільного минулого, відчуття спорідненості було відсутнє. Тому я насолоджувалася моментами на самоті, коли могла заглибитися в себе і свої думки, не намагаючись «приміряти» чужі очікування.

Часто я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як змінюється світло за вулицею, як сонячні промені грають на листях дерев, і відчувала дивну тугу за чимось невидимим, але водночас відчутно рідним. Таке відчуття, ніби значну частину мого життя просто вирвали, і я не могла це ніяк змінити. Можливо саме так і мало бути після втрати пам’яті, і з часом все зміниться.

І все частіше мені снився той хлопець з неймовірними очима, який кликав мене кудись, у світ, що був і водночас не був реальністю. Його обличчя часто змінювалося, але очі залишалися ті самі — глибокі, сповнені загадки і ніжності. Цього разу я побачила його поряд з дівчиною, що була неймовірно гарною, а його погляд до неї був сповнений любові, трепету і турботи.

Мені стало важко від цього образу. Хоч я й не знала цих людей, серце відчувало ревнощі, а думки крутилися у колі питань: «Хто він? Чому серце реагує саме так?» Це було одночасно захоплююче і страшно. Можливо з часом все стане зрозуміло, і я зможу розгадати цю таємницю.

Сьогодні ми вирішили провести день із родиною та Габріелем. Я сиділа в його обіймах і відчувала дивне тепло, яке давало відчуття безпеки. Проте навіть тоді я не могла зрозуміти, що відбувається всередині мене. Мені хотілося просто забутися на якийсь час, відпустити напруження і відчути момент повністю. Можливо, мені це було дуже потрібно. До того ж підвернувся такий чудовий момент.

Я намагалася запам’ятати кожну деталь: як сонце грало на його волоссі, як легко дихалося поруч із ним, як серце б’ється трохи швидше, коли він тихо сміється. Хотілося, аби ця мить тривала вічність, ніби час перестав існувати. Та я не відчувала справжнього кохання. Це була просто симпатія, яка ніби належала не мені.

— Про що ти думаєш? — раптово запитав Габріель, і його голос був спокійним, теплим, але трішки тривожним, неначе він боявся моєї відповіді. – Таке відчуття, ніби тебе щось сильно тривожить.

— Про все на світі, — посміхнулася я, не відводячи погляду. — Це так дивно. Таке відчуття, ніби я померла й отримала нове життя. І я пам’ятаю вас, наші спільні моменти, але якось… вони відчуваються чужими.

— Так і має бути, — відповів він, стискаючи мою руку. — Ми майже втратили тебе. Проте тепер все добре. Ти поряд, і це найголовніше. А інше просто не має нас турбувати. Я щасливий, що ти тут, адже я кохаю тебе. І я знаю, що ти відчуваєш до мене. Я бачу це. Я відчуваю.

І я хотіла відповісти йому тим самим, але не могла. Ніби якась стіна всередині мене зупиняла від щирого пориву серця. Десь у глибині душі я розуміла, що Габріель дуже важливий для мене, що його присутність відчувається життєво необхідною, але чи справді це кохання — я не могла дати відповіді. Можливо, для справжнього кохання треба спершу знайти ту особливу людину, і лише тоді розумієш усе. Та зараз мені було комфортно з Габріелем, і поки що цього вистачало. Можливо, коли я згадаю все, моє ставлення до нього зміниться.

За кілька хвилин тато покликав нас, бо вечеря була готова. Ми чудово проводили час разом, сміялися, обмінювалися дрібними історіями та жартами, і я відчувала справжню теплоту родинного кола. Через те, що вже було пізно, Габріель лишився в нас. Я уявляла, куди все йде, і, можливо, трішки бажала цього. Коли залишилися вдвох, я притягнула його ближче та поцілувала, показавши, чого мені хочеться. Всередині мене розпалювалося бажання, змішане з невизначеністю. І в цю ніч ми були разом, і я навіть не думала про обличчя того хлопця зі сну, який інколи виринав у спогадах.

На ранок мене чекав новий сюрприз. До мене мала прийти подруга. Насправді ми ще не бачилися особисто, бо вона була в іншому місті, проте підтримували контакт, обмінюючись повідомленнями та дзвінками. Габріель пішов ще зранку, а вже в обід на порозі моєї кімнати з’явилася Олівія.

— Мерая! — вигукнула вона, притягуючи мене в обійми. — Я так скучила! Ти в порядку?

Олівія була невисокою дівчиною зі світлим волоссям, кінчики якого були рожевими. Очі кольору молочного шоколаду контрастували зі світлою шкірою. Вона була жвавою, цікавою, і мені одразу стало приємно бачити її. Ми присіли на ліжко, бо їй хотілося відразу обговорити все. Я відчувала теплоту її дружби, але одночасно щось всередині мене не давало відчути справжню близькість.

— Знаєш, — посміхнулася Олівія. — Таке відчуття, ніби ми познайомилися заново. Ніби переді мною зовсім інша людина, але я впевнена, що ми зможемо відновити нашу дружбу.

— Ти справді цього хочеш? — запитала я. — Навіть не дивлячись на те, що я майже не пам’ятаю тебе?

— Мерая, — уважно подивилася на мене Олівія. — Ми найкращі подруги ще з дитячого садочку. Ти захистила мене від Баді, і в нас було стільки всього разом, що я тепер не уявляю свого життя без тебе. Ми зможемо пережити все заново.

Не знаю, що мною керувало, але я потягнулася до неї й обійняла. Її слова зігріли мене, і я зрозуміла, що в моєму житті є люди, заради яких варто повертати спогади й цінувати кожну мить. Це було по-справжньому мені зараз потрібно.