Зоріна

Я стояла поруч з тілом моєї доньки, і мій розум не міг зрозуміти, що відбувається. Здавалося, я все ще у сні — у тому сні, де ми нарешті стали родиною, де наші серця переплелися в єдину нитку. І ось тепер...

Дарсана лежала переді мною, наче лялька, що втратила свою душу. Я не могла повірити, що все це насправді. Чи можна вірити в те, що в твоєї дитини забрали життя, коли воно тільки почало розцвітати? Кожен день я приходила сюди, і кожен день моє серце все більше рвалося.

Оракул казав, що її душа не тут, що вона десь у своєму сні, і ми ще можемо її повернути. Я ж намагалася вірити йому. Адже, якщо є хоч краплина надії, я повинна була триматися за неї. Ось і приходила сюди, до неї, кожного разу, коли світ здавався занадто темним і непохитним.

Я відчувала його, мого чоловіка, Джейкоба, за спиною. Він підійшов і обійняв мене за плечі. Його тепло, його підтримка були мені настільки необхідні в ці миті, хоча й я могла відчувати, як і його душа болить. Дарсана була його донькою, і він любив її, як ніхто інший. Я могла відчути цей біль, що переповнював його серце, і хоч він намагався бути сильним для мене, я знала, як важко йому було дивитися на свою дитину в такому стані.

Ми всі боролися, ми всі намагалися знайти спосіб, щоби повернути її, і я була готова зробити все, що потрібно. Зак, Аларік, Ілларія... ми всі обіцяли один одному, що не здамося. І я вірила, що ми це зробимо.

- Зоріно, ми обов'язково знайдемо спосіб, - сказав Джейкоб, намагаючись знайти ті слова, що могли б принести хоч маленьке полегшення. - Ми завжди справлялися з усіма проблемами. І цього разу ми зможемо. В нас є кілька варіантів, ми перевіримо все, що можливо.

Я слухала його, і навіть якщо його слова звучали як обіцянка, яка знову не могла вгамувати біль, я все ж спробувала вірити. Адже, як він казав, у нас була надія, хоча вона була такою крихкою. Відчувати його руку, що тримала мене, і його голос, що намагався бути впевненим, було єдиним способом, як я могла тримати себе в руках. Ми вже втратили Дарсану колись, коли це все лише починалося, і я не могла собі уявити, як жити, якщо втратимо її вдруге.

- Обов'язково так і буде, - прошепотіла я, намагаючись знайти в собі сили вірити. - Дарсана повернеться до нас. І ми знову будемо щасливою родиною.

- Звісно повернеться, адже з Аларіка не вийде найкраща королева, - посміхнувся Джейк, злегка піднявши настрій, навіть попри всі обставини. – Ти бачила Зака? Він готовий зруйнувати світ, аби лише повернути нашу дівчинку. З таким хлопцем вона не пропаде.

Його жарт змусив і мене посміхнутися. Він був майстром у тому, щоб вивести мене з цього безкінечного болю хоча б на мить. Його гумор був ніби рятівним кругом у безодні нашого горя. Я подивилася на нього і намагалась зібратися. Звісно, його слова не могли змінити ситуацію, але хоча б на мить дали мені відчути себе не такою безпомічною. І все ж, я знала, що моє справжнє заспокоєння настане лише тоді, коли Дарсана повернеться. І коли знову ми почуватимемося в безпеці разом, як справжня родина.

А поки що, я залишалась поруч з її тілом, намагаючись не втратити віри. Бо навіть у найтемніші моменти я вірила, що ми можемо змінити це, що є ще час, що наші зусилля принесуть плоди. Я була готова боротися до останнього, адже найважливіше, що залишалося — це наша любов до Дарсани, і це те, що давало мені сили дихати.