Глава 7

Наступні кілька днів я майже не спала. Напевно далося в знаки те, що я стільки часу провела в комі. Батьки ж намагалися зробити все, аби я хоч щось згадала. І були якісь примарні картинки, але таке відчуття, ніби вони мені не належали. Скоріш за все в усьому винен мій стан. Потрібно лише трошки більше часу. Наприклад я згадала як тато вчив мене стріляти з лука. Дивне заняття як для маленької дівчинки. Та мені ніби подобалося. Але тепер в ті рідкі моменти, коли я все ж спала, мені снився якийсь дивний світ, де існували магічні створіння. Там були дивні люди, що мали неймовірні здібності. А ще одна дівчина з довгим темним волоссям та блакитними очима. Вона тримала меч, і виглядала справжнім воїном. Може мені книги почати писати?                                                                                      

Я ж намагалася уникати Габріеля, хлопця, який був закоханий в мене. Але це було важко. І з одного боку я його розуміла, адже він справді хвилювався за мене. Проте я не знала як себе поводити, адже абсолютно не пам'ятала нічого з нашого спільного минулого. Та виявилося, що Габріель вже прийняв рішення прийти до мене в гості. Я якраз сиділа перед мольбертом, відчайдушно намагаючись щось намалювати.                                                                                                                                                       

Судячи з усього, це захоплення було досить важливим для мене. Можливо, я б навіть змогла щось пригадати. Але абсолютно нічого не виходило. Таке відчуття, ніби разом з пам'яттю я втратила і талант. Я ніби відчула, що до мене хтось наближається. Це якесь таке дивне усвідомлення, схожі на інстинкти. За мить у мої двері постукали. Я вже очікувала побачити когось із батьків.                                                 

- Заходьте. - сказала я.                                                                                                                                    

Але це були не вони. До кімнати увійшов Габріель. А він був ще гарнішим ніж на фото. Очі більш виразні. А ще це якесь тепло, що ніби йшло від нього. Я бачила, що хлопцю було досить некомфортно тут, адже він не знав як відреагую. Все ж я була проти того, аби він приходив до мене. Та вже нічого не можна зробити. Ми маємо поговорити. Але я не впевнена, що це призведе до чогось хорошого...           

- Привіт. - тихо сказав він. - Я знаю, що ти не хотіла, аби я був тут. Та я дуже хвилювався за тебе. Хотів впевнитися, що тут все добре.                                                                                                                       

- Все в порядку. Проходь. Просто... - я не знала як підібрати слова. - Я просто не знаю, як тебе з собою поводити. Ми ніби зустрічалися, однак я абсолютно нічого не пам'ятаю. Розумію, що це через мою травму. Але...                                                                                                                                                     

- Мерая, все в порядку. - посміхнувся він. - Я все розумію, і не збираюся наполягати. Просто хвилювався. Якщо хочеш... - Габріель зам'явся. - Якщо ти б хотіла, ми можемо просто проводити час разом, аби твоя пам'ять повернулася.                                                                                                          

Я розуміла, що так буде справді краще, хоча мені не дуже й хотілося це робити. Але інколи ми маємо поступатися нашими принципами заради інших. Тому ми просто сиділи та розмовляли ні про що. Габріель розповідав мені про наше перше побачення, першу зустріч, знайомство з моїми батьками. Він тоді так сильно нервував, однак все пройшло просто ідеально. Найгірше те, що це ніяк не відгукувалося в мені. І тоді я вирішила піти ва-банк.                                                                                       

Притягнувши Габріеля до себе, я його поцілувала. З одного боку це не було не правильно, адже ми ж ніби-то зустрічалися. Але хлопець на якусь мить здивовано застигнув, однак в наступний момент почав відповідати на поцілунок. Це було приємно, але не більше того. Хоча щось таки всередині мене відбувалося. Перед очима з'явився хлопець. Він мав коротке темне волосся та такі гарні очі. І я його дуже добре знала, однак зовсім не пам'ятала імені. І в той же момент я перервала поцілунок. Ми обидва важко дихали, і я бачила в очах Габріеля пристрасть. Але я не могла відповісти йому тим же.   

- Ти щось пригадала? - хрипло запитав хлопець. - Просто ти так неочікувано мене поцілувала. Чесно я навіть не одразу зорієнтувався.                                                                                                                         

- Ні, лише відчуття. І симпатію до тебе. Я знаю, що ти дуже важливий для мене. Ще й так хвилювався в той час, як я була в комі. Це дуже приємно. - це не було брехнею. - Допоможи мені пригадати все. Будь ласка.                                                                                                                                                                   

Однак з моєї голови не йшов хлопець, якого я побачила під час поцілунку. От він то якраз і викликав в мені почуття. Я зовсім його не знала, проте моє серце говорило інакше. Габріель знову мене поцілував, проте цього разу нічого не відбулося. Це було просто приємно, і більше нічого. Почали навіть з'являтися якісь спогади. Ось ми прогулювалися по парку. І я навіть бачила наш перший поцілунок. Я тоді так сильно нервувала, адже боялася, що Габріель не зрозуміє мене. Він був найпопулярнішим хлопцем в університеті, а я проста дівчина, що не цікавилася життям нашої групи. Але він обрав саме мене. Може це і є справжнє кохання? А як відрізнити? Можливо на це просто потрібен час, і я все зрозумію...