Глава 7

Наступні кілька днів я майже не спала. Напевно, це давалося взнаки після того, що стільки часу я провела у комі. Кожен звук, запах і світло здавалися занадто яскравими, і навіть найменші рухи вимагали неймовірних зусиль. Батьки намагалися зробити все, щоб я хоч щось згадала: вони приносили фотографії, записники, малюнки, розповідали історії з мого життя, намагалися викликати в пам’яті знайомі емоції.

Деколи у моїй свідомості виникали примарні картинки, але вони виглядали як чужі сни, не належали мені. Це було болісно і водночас цікаво — дивитися на світ і відчувати його, але не мати жодного фундаменту, щоб його зрозуміти. В якийсь момент я почала це сприймати як просту гру, де призом буде щасливе життя. Проте я не впевнена, що колись мені тут буде комфортно і я знайду свій справжній дім.

Скоріш за все, усьому виною мій стан. Потрібно було лише трохи більше часу, терпіння й уваги до себе. Іноді я здавалося собі на крок ближчою до себе самої, коли пригадувала окремі деталі. Наприклад, тато навчав мене стріляти з лука. Дивне заняття як для маленької дівчинки, але мені тоді подобалося відчуття сили, коли стріла пролітала точно в ціль. Пам’ять про це відчуття тепла й гордості здавалася єдиним якірцем у всій моїй теперішній розгубленості.

Та ночами сни були іншими. Вони ставали дивними й яскравими. Мені снився якийсь світ, де існували магічні створіння: високі, витончені істоти з прозорими крилами, чудернацькі звірі з палаючими очима, а люди там мали неймовірні здібності — вони могли керувати стихіями, змінювати форму, літати. Особливо запам’яталася дівчина з довгим темним волоссям і блакитними очима. Вона тримала меч, і виглядала справжнім воїном — рішучою, непереможною. Іноді мені здавалося, що це я, але водночас і не я.

Ці сни були одночасно чарівними й страшними, і відчуття того, що щось із них колись стане реальністю, не залишало мене. Можливо, колись я справді зможу писати власні історії, фантастичні світи, які народжуються у моїй свідомості, й створювати їх на полотні чи папері, даючи вихід емоціям і відчуттям, які зараз були мені недоступні. Це було б непоганою ідеєю. Таким чином я би тікала з сірою реальності в яскравий світ з власними історіями.

Я намагалася уникати Габріеля, хлопця, який був закоханий у мене. Але це було важко. З одного боку, я розуміла його хвилювання і турботу — він щиро хотів упевнитися, що я в порядку. З іншого — я не знала, як поводитися поруч із ним, бо абсолютно не пам’ятала нашого спільного минулого. Уявляючи нашу зустріч у голові, я розуміла, що моє ставлення має бути обережним, але відчуття напруженості не давало мені спокою.

І ось Габріель уже прийшов до мене в гості. Я сиділа перед мольбертом, відчайдушно намагаючись щось намалювати. Лінії були кривими, кольори не хотіли поєднуватися, але я намагалася втримати кисть у руках, ніби через це відновлювався зв’язок із собою. Судячи з усього, малювання було для мене важливим, можливо навіть рятівним. Моя рука пам’ятала рухи, хоча голова залишалася порожньою. Я намагалася відновити хоч щось, але ніяк не виходило. Всі вміння здавалися мені відчуженими, як тіні від когось іншого.

Раптом я відчула, що хтось наближається. Це відчуття було дивним, майже інстинктивним, немов моє тіло знало, хто йде, перш ніж я це усвідомлю. Двері відчинилися, і переді мною з’явився Габріель. Він був ще гарнішим, ніж на фото: очі яскраві, виразні, усмішка лагідна, а від нього йшло тепло, що гріло, навіть не торкаючись тіла. Я помітила, як йому було некомфортно — він не знав, як відреагую, чи прийму його тут.

— Заходь, — тихо сказала я, намагаючись зберегти спокій. – Не треба стояти біля дверей ще кілька хвилин. Але одразу кажу, я ще не все згадала.

— Привіт, — сказав він, трохи невпевнено. — Я знаю, що ти не хотіла, аби я був тут. Та я дуже хвилювався за тебе. Хотів упевнитися, що тут все добре. І нічого страшного, я знаю як тобі важко.

— Все в порядку. Проходь. Просто... — я зам’ялася. — Я просто не знаю, як себе поводити з тобою. Ми ніби зустрічалися, але я абсолютно нічого не пам’ятаю. Розумію, що це через мою травму. Але...

— Мерая, все в порядку, — посміхнувся він. — Я все розумію і не збираюся наполягати. Просто хвилювався. Якщо хочеш... — він зам’явся, неначе шукаючи правильні слова. — Ми можемо просто проводити час разом, щоб твоя пам’ять поверталася.

Я зрозуміла, що це справді найкращий вихід, хоча відчуття суперечливе. Ми сіли поруч і розмовляли ні про що — про погоду, про книги, про те, що сталося за той час, поки я була в комі. Габріель розповідав мені про наше перше побачення, про знайомство з моїми батьками, про моменти, коли він був нервовим, а я сміялася. Він описував усе так живо, що мені здавалося, ніби я переживаю це заново, але без ключа, який міг би прив’язати спогад до мене.

І тоді я вирішила піти ва-банк. Притягнувши його до себе, я поцілувала Габріеля. Він спочатку застиг, здивовано дивлячись на мене, а потім відповів на поцілунок. Це було приємно, але не більше того. У голові перед очима сплив образ іншого хлопця — коротке темне волосся, такий рідний погляд, якого я не могла пригадати. Цей незнайомий образ викликав сильне почуття, яке я не могла пояснити.

Я обірвала поцілунок. Серце важко стискалось, ніби я щойно вчинила чи не найбільшу помилку в своєму житті. А з голови не йшов погляд того хлопця. Ким він був? Можливо це частина мого минулого життя? Я ж подивилась на Габріеля. Ми обидва важко дихали. Очі хлопця горіли пристрастю, але я не могла відповісти тим самим.

— Ти щось пригадала? — хрипло запитав він. — Просто ти так неочікувано мене поцілувала.

— Ні, лише відчуття. І симпатію до тебе, — відповіла я чесно. — Я знаю, що ти дуже важливий для мене, ще й так хвилювався, поки я була в комі. Це дуже приємно. Допоможи мені пригадати все. Будь ласка.

Моя думка знову поверталася до того хлопця зі сну, якого я не знала, але серце ніби впізнавало його. Габріель спробував поцілувати мене знову, але цього разу це було просто приємно, без бурі емоцій. Поступово з’являлися якісь спогади: ми прогулювалися парком, я пам’ятала наш перший поцілунок, мій страх і трепет, що він мене зрозуміє.