Глава 6

Я не пам'ятала абсолютно нічого. Таке відчуття, ніби темрява відбирала все, залишаючи мене безпомічною, без імені, без спогадів, без того відчуття, ким я є. Я не знала, хто я, де знаходжусь і чи взагалі існує щось із минулого, що я могла б згадати. Кожного разу, коли здавалося, що проблиск пам’яті ось-ось виринув із глибин, він відразу ж зникав, наче хтось грайливо ховав його від мене. Я була сама, а навколо панувала лише темрява, без запаху, без звуків, без часу.

Поступово темрява почала розсіюватися. Вона не зникла миттєво — це був довгий процес, мов туман, що відступає перед першим промінням сонця. Але спогади так і не поверталися. Я дивилася на світ навколо, на розмиті контури, і відчувала, що це місце знайоме, але я не могла пригадати, чому. В голові абсолютна порожнеча. І щось зі мною відбувається дивне. Зі мною? А хто я така? Чому я не можу нічого пригадати? В моїй голові шалено крутились думки, але я не могла вхопитись за жодну.

Перше, що я помітила, — кімната зі світло-персиковими стінами, масивні дубові меблі, дрібнички на полицях, що створювали затишок. І хоча це здавалося домашнім і теплим, я відчувала лише відстороненість, ніби дивлюся на чужий світ. Моє місце не тут, здається, що я просто прийшла до когось в гості.

Не одразу я почала відчувати своє тіло. Кожен рух давався важко: просте присідання на ліжку коштувало неабияких зусиль. Пульс стукав у скронях, руки тремтіли, а ноги ледве тримали мене. Відкинувши світло-рожеву ковдру, я спустила ноги на підлогу і вперше відчула вагу свого тіла. Це було дивне, навіть лякаюче відчуття — наче відкривати щось абсолютно нове, що водночас належить тобі. Воно ніби не належало мені, а я просто тимчасово його займала.

Я повільно поверталася до себе через рухи, відчуваючи кожен м’яз, кожну кісточку, немов вони заново знайомилися зі світом. Дотик підлоги під ногами відлунював у свідомості, а легкий запах дерева й тканин кімнати викликав дивне відчуття захисту й водночас невідомості. Кожна деталь, що оточувала мене, була знайома й чужа одночасно: дрібні фігурки на полицях, квіти на підвіконні, акуратно складені книги — усе це мало свою історію, але я не могла її прочитати.

Чомусь мені захотілося подивитися на себе в дзеркало. Я не знала, чого очікувати. Імені свого я теж не пам’ятала, тому образ у відображенні не міг викликати нічого знайомого чи рідного. Підходячи до дзеркала, я відчула, як серце прискорює ритм, і трохи тремтять руки.

Звідти на мене дивилася дівчина, яку я ледве впізнавала. Довге карамельне волосся, темні, майже чорні очі, обличчя з м’якими рисами. Високий зріст, що чомусь мене здивувало. Але тіло — худе, крихке, немов скляна фігурка. Я думала, що хоч якось відчую зв’язок із собою, але відчуття було зовсім інше: немов дивлюся на чужинку. Та коли я підняла руку, відображення повторило мій рух, і невеликий трепет пробіг по спині. Щось тут було моє, хоч і не зовсім зрозуміле.

— Мерая, бачу, ти отямилася, — пролунав жіночий голос, коли двері відчинилися. — Ми так хвилювалися за тебе. Боялись, що цей момент ніколи не настане.

До кімнати увійшла жінка, старша копія мого відображення, лише зморшки на обличчі відрізняли їх. Поряд стояв чоловік — волосся з сивиною, проте сині очі напрочуд ясні. Десь глибоко всередині мене виникло відчуття, що я їх знаю, але спогадів немає. Я взагалі нічого не могла пригадати. Мерая, судячи з усього це моє ім’я. Але чому воно нічого не викликає в мені?

Вони по черзі обійняли мене, і всередині прокинулося дивне відчуття — бажання одночасно відсунутися та бути поруч. Дотики були теплими, але чужими. Я ловила себе на тому, що не знала, куди подіти руки, як поводитися, і навіть як дихати, аби не виглядати неприродньо. Ми сіли на ліжко, і я наслідувала їх приклад. Між нами висіла незручність, адже я не мала уявлення, хто вони такі, а вони наповнені любов’ю й тривогою намагалися заповнити цю порожнечу.

— Ти нас не пам’ятаєш. Лікар казав, що таке може бути, — видихнула жінка. — Мене звати Каміла, а це Райан. Ми твої батьки. А ти — Мерая Акрос. Три місяці тому ти впала з даху та отримала черепно-мозкову травму. Потім весь цей час була у комі. І лише зараз отямилася, — вона посміхнулася тепло, ніби намагаючись заспокоїти мене. — Лише тиждень тому ми вирішили забрати тебе з лікарні додому, а тут такий подарунок.

— Але я взагалі нічого не пам’ятаю... — прошепотіла я, ледве відчуваючи свій голос. – Навіть не знаю хто ви, і що я відчуваю. Я не можу нічого згадати.

— Спогади повернуться, просто потрібен час, — пояснив Райан. — Тепер ти вдома, і нарешті все буде добре.

Я все ще не була впевнена. Хоч вони і називали себе батьками, спогади не поверталися. Можливо, вони справді були моїми батьками, але в моєму серці поки не було жодного підтвердження. Я почала розглядати кімнату, фотографії на поличках, записники, малюнки.

Виявилося, що я вмію малювати. Це приємно дивувало мене: я могла створювати образи, але не пам’ятала, звідки в мене це вміння. Фото показували мене з друзями, родиною, і часто поруч був хлопець із темним волоссям, з яким я була щаслива, судячи з посмішок та обіймів. Це були хороші моменти, та я все ще нічого не відчувало. Лише порожнечу.

Телефон пискнув — повідомлення. «Мерая, мені сказали, що ти отямилась. Невже це правда?» Підписано Олівія. Я не знала, хто це, але здогадалася, що, мабуть, подруга. Не знала, що відповісти. Краще зробити вигляд, що не бачила повідомлення, подумала я. Якщо ці люди справді мене любили, то їм може бути важко від того, що я абсолютно нічого не пам’ятала.

Через кілька хвилин дзвінок. Від цього звуку я мало не скрикнула. Він був таким пронизливим, що одразу заболіла голова. Ті, хто назвали себе моїми батьками, вийшли, аби дати мені поговорити. Я навіть не дивилася на телефон, а просто відповіла. Це скоріше був автоматичний рух.

— Мерая, як ти себе почуваєш? — пролунав голос хлопця.

Я не знала, хто це. На екрані з’явилося ім’я «Габріель». Серце завмерло від дивного трепету. Я знала, що це важливо для нього, але зовсім не пам’ятала його. Відчуття провини й збентеження підкралося, бо я розуміла, що колись могла його любити, а тепер не пам’ятаю.