Глава 5

Ранок почався не дуже добре. Я мала цілий список справ, які потрібно було обов'язково зробити, однак все змінилося. Я побачила видіння. Вперше за довгий час мій дар вирішив проявити себе. Але те, що я побачила, надовго мені вріжеться в пам'ять. Судячи з місцевості, ми були в Валорії, якраз біля нашого палацу. І я бачила жахливу битву. Вампіри трималися гідно, однак Легіон був дуже сильним. Чому вони вирішили напасти саме зараз? Довгий час було все тихо, а тепер... Краєм ока я бачила Зака та моїх близьких. А от себе ні. Проте щось мене ніби тягнуло в середину. Тому я і попрямувала туди. Ще б, у видінні мене ніхто не бачить та не відчуває. Це ж ще навіть не сталося. Та краще б я не йшла туди, адже побачила себе на землі, із заплющеними очима. Зак проривався до мене, та здавалося, що було вже занадто пізно. В наступну мить я отямилася в нашій кімнаті, а хлопець стривожено схилився наді мною. Потрібно заспокоїтися, адже ми не раз змінювали хід подій. Все можна виправити, поки це не сталося.                                                                                                                                                              

- Емі, ти в порядку? - стурбовано спитав хлопець.                                                                                        

Так, мене досі називали Емі, хоча мені й подобалося ім'я Дарсана. Але воно стало більш для якихось офіційних подій. Але батьки інколи зверталися до мене саме так. Скажімо це данина поваги моїм прийомним мамі та татові. Однак я не знала, як зараз йому все пояснити. Я не померла в тому видінні, принаймні так відчувалося. Скоріше за все просто магічно виснажена була, тому і втратила свідомість. Проте нам потрібно бути готовими до того, що станеться. Зак одразу зрозумів, що щось не так. А я досі не могла говорити.                                                                                                                        

- Що ти побачила? - врешті спитав він.                                                                                                           

- Легіон. - ледве вимовила я. - Він збирається напасти на нас сьогодні. Треба повідомити про це батькам. Ми маємо підготуватися, адже цього разу їх було набагато більше, ніж зазвичай. Потрібно встигнути, адже часу обмаль.                                                                                                                          

Він лише кивнув, допомагаючи мені встати. Виявилося, що я знову впала, а він вчасно втримав мене та всадив у крісло. Ми ж попрямували до батьків, де все їм розказали. Тато одразу почав збирати воїнів, аби мати змогу протистояти нападникам. Як казав Аларік — дуже зручно мати свого особистого Провидця, адже дуже важко влаштувати несподіваний напад. А мені ж не давало спокою зовсім не це. Я побачила себе без свідомості. З вампірами таке дуже рідко стається. Значить я використала дуже багато сили. Принаймні я сподівалася, що це саме те.                                                                               

Зараз всі настільки були зайняті підготовкою, що ніхто не помітив мого стану. А я ж маю зібратися, адже принцеса повинна захищати свій народ. І хоч раніше я навіть думати боялася про те, що одного дня стану королевою, та зараз я справді хвилювалася за своїх людей. Ми не маємо сьогодні зазнати втрат, адже кожен занадто цінний для нас. Легіон програє, я справді вірила в це. Залишається тільки заспокоїтися та просто вимкнути мозок і передати владу інстинктам.                                                           

Ми досить вчасно опинилися на дворі, адже перед нами з'явилися воїни Легіону. Цього разу їх було набагато більше, ніж ми звикли. Навіть Ліам був тут, а він не дуже то й вправний воїн. Однак він сказав, що буде стояти до останнього за свою принцесу. Це було приємно, адже цей хлопець і справді був відданий королівській родині. На щастя в нього досить сильний дар, і це зможе врятувати його життя. Принаймні я сподівалася на це. Коли вони напали, мені було досить легко відбивати всі удари. І це мені здалося занадто легким.                                                                                                                         

Можливо я стала занадто підозрілою, однак все не могло бути настільки просто. Щось тут точно не так. Як же тоді станеться моє магічне вигорання? І я не знаю, чи то я відволіклася, але один монстр підібрався до мене. І ні, він не напав на мене, а ніби кинув в мене щось. Все сталося настільки несподівано та швидко, що я ледве встигла ухильнутися, але так і не побачила, що це було. Мені не могла просто привидітися. Але в той же момент я відчула, як світ навколо мене почав втрачати свої фарби.                                                                                                                                                                 

- Емі. - почула я крик Аларіка.                                                                                                                            

Та відповісти не встигла. Я відчувала, що якась темрява розповсюджується в мені. Значить монстр таки щось кинув в мене. І це відбирало в мене усі сили. Хотілося просто закрити очі й полинути якомога далі звідси. Це дивно, адже вампіри зовсім не сплять. Краєм ока я бачила, що хтось з близьких пробирається до мене, та в один момент стало так байдуже. Я хотіла заснути. І в мене це вийшло. Я відчула як моє тіло торкнулося землі, а я провалилася в темряву...