Глава 5

Ранок почався не дуже добре. Я мала цілий список справ, які потрібно було обов'язково виконати, однак усе змінилося щойно мій дар вирішив проявити себе. Вперше за довгий час він пробудився без попередження, і те, що я побачила, надовго вріжеться мені в пам’ять. Судячи з місцевості, ми були в Валорії, на території нашого палацу.

Але там панував хаос — жахлива битва, яка забирала останні краплі спокою у серці. Вампіри трималися гідно, проте Легіон був надто сильним і численним. Чому вони вирішили напасти саме зараз, коли ми ще не були готові? Довгий час було відносно тихо, а тепер раптом настала ця буря, що поглинала все довкола, загрожувала зруйнувати не лише місто, а й усе, що ми любили.

Краєм ока я бачила Зака та моїх близьких, які боролися з усіх сил. Їхні рухи були швидкими та точними, але небезпека нависала над нами, як темна хмара. Мої руки мимоволі стискалися в кулаки, відчуваючи напругу і страх одночасно. Кожен удар меча, кожен спалах магії, кожен крок ворога змушував серце калатати швидше.

Але себе я не бачила. Та щось невидиме тягнуло мене в центр подій. І я йшла туди, навіть знаючи, що це лише видіння. Ще б, адже мене там ніхто не помічав і не відчував. Все, що я бачила, ще не сталося. І все ж краще було б не підходити. Бо я побачила себе на землі, непритомну, із заплющеними очима. Зак проривався до мене крізь лавину ворогів, та здавалося, що все вже втрачено.

Наступної миті я отямилася в нашій кімнаті. Зак нахилився наді мною, тривожний погляд пронизував мене наскрізь. Його очі були сповнені страху, але в них відчувався і той знайомий спокій, який завжди з’являвся, коли він поруч. Він прекрасно знав, що зі мною відбулось. Адже саме Зак чи не кожного разу опинявся поруч під час видінь.

— Емі, ти в порядку? — спитав він стурбовано.

Так, мене досі називали Емі, хоча мені й подобалося ім’я Дарсана. Воно стало більш офіційним, для прийомів і формальних подій, а в побуті все ще звикли звертатися «Емі». Це була данина поваги моїм прийомним батькам, які виховали мене з любов’ю та турботою. Але як пояснити йому все це зараз? Я не померла у видінні, принаймні так відчувалося. Мабуть, просто магічно виснажилася, тож і втратила свідомість. Проте треба бути готовими до того, що станеться.

Зак одразу зрозумів, що щось не так. Я досі мовчала, бо слова не могли передати всю тяжкість пережитого. Мій пульс прискорювався, а дихання ставало важким, мов кожен вдих відбирав останню частину сил. Серце калатало так, ніби хотіло прорватися з грудей, а в голові кружляли образи битви, які ще не стали реальністю, але вже палали яскравим полум’ям страху та тривоги.

— Що ти побачила? — запитав він нарешті. – Що могло тебе так сильно налякати?

— Легіон… — ледве вимовила я. — Він збирається напасти на нас сьогодні. Треба повідомити батькам. Ми маємо підготуватися, бо цього разу їх набагато більше, ніж зазвичай. Потрібно встигнути, часу обмаль.

Він лише кивнув і допоміг мені встати. Я знову була слабка, але він втримав мене та посадив у крісло. Ми вирушили до батьків, де я виклала видіння в усіх деталях. Тато відразу почав збирати воїнів, готуючи захист королівства. Всі вже знали як діяти в таких ситуаціях. І ні в кого й питання не виникло в правдивості моїх видінь. Вони вже не раз доводили свою користь.

Як казав Аларік, мати особистого Провидця — це велика перевага, бо несподіваний напад дуже важко організувати. Але мене турбувало зовсім інше. У видінні я була без свідомості. У вампірів таке трапляється рідко, і значить, я використала надто багато магічної сили. Ще залишалася надія, що це був лише сигнал про небезпеку, а не початок катастрофи. Ще на третьому курсі я бачила як Зак помирає, проте нам вдалось це змінити. Але цього разу я не хотіла нічого й нікому розповідати. Це змусить ще більше хвилюватись.

Підготовка йшла повним ходом. Навіть не помічаючи моєї втоми, я відчувала, як кожен рух і кожна команда наближають нас до моменту справжнього випробування. Принцеса повинна захищати свій народ. І хоча раніше навіть думка про те, що одного дня стану королевою, викликала у мене страх, зараз це було зовсім інакше. Я хвилювалася за своїх людей, за кожного воїна, за кожного, хто стоїть поруч, бо вони занадто цінні.

Легіон цього разу програє, як і завжди, я вірила в це. Залишалося лише заспокоїтися, вимкнути розум і покладатися на інстинкти, на силу, що пульсує в мені. Мій дар тремтів у жилах, наче величезний живий організм, що чекає сигналу для атаки та захисту. Та й поруч стільки вірних воїнів, що зможуть допомогти мені. Все обов’язково буде добре.

Ми опинилися на дворі якраз вчасно. Перед нами стояли воїни Легіону, численні та загрозливі. Вони рухалися як єдиний організм, їхні очі світилися жадобою руйнування. Їхні крики розривали тишу, і повітря здавалось важким, майже липким від загрози. Навіть Ліам був тут — не найсильніший боєць, але відданий королівській родині. Його підтримка додавала мені впевненості. Його дар допоможе йому вистояти, і я сподівалася, що так буде.

Коли вороги кинулися в атаку, мені було досить легко відбивати їх удари. І саме це здавалося підозрілим. Кожен рух був передбачуваний, кожен удар відбивався майже механічно. Щось тут не сходилося. Так, ми були вправними воїнами, проте якось це все не правильно. Погане передчуття не покидало мене ні на хвилину.

І раптом один із монстрів підібрався до мене. Ні, він не атакував мене прямим ударом, а ніби кинув щось, що я не змогла розпізнати. Я ледве ухилилася, але світ навколо почав втрачати фарби, наче хтось витягнув кольори з цього світу. Це було так дивно, але мене ніби й не намагались атакувати. Тут щось інше. Я відчула, як мене почало тягнути кудись, і противитись цьому було важче з кожною хвилиною.

— Емі! — почувся крик Аларіка. – Стережися.

Відповісти не встигла. Темрява розповзалася всередині мене, відбираючи сили. Хотілося просто закрити очі й полинути подалі від цього кошмару. Краєм ока я бачила, як хтось із близьких пробивається до мене, але мені стало байдуже. Я відчувала, що провалююся в темряву, і, незважаючи на всю силу вампіра, занурилася в непроглядну пітьму. Тіло торкнулося землі, і я відчула, як світ навколо зник, залишаючи лише холодну тишу та відлуння власних страхів.