Глава 4

Після тренування мені не хотілося більше жодної активності, хоча вампіри не втомлюються фізично. Однак я була морально виснажена, і серце відчувало дивну важкість, мов після довгого походу крізь бурю спогадів. Кожен рух дався важко, думки кружляли, немов листя у вирі вітру. Я не відчувала звичну полегшеність. Щось зі мною відбувалось останнім часом.

Тому просто попрямувала в нашу з Заком кімнату, де хлопець уже чекав на мене, стоячи біля вікна. Він не помічав мене, заглиблений у свої роздуми, а легке світло вечірнього сонця ніжно огортало його плечі, роблячи його силует майже нереальним. Я би могла милуватись вічно. Хоч в нас і був час на це, та мені завжди було мало.

Не думала, що зможу так швидко звикнути до наших стосунків, які вийшли на новий рівень. Ми почали жити в одній кімнаті, а тато при цьому готував його до ролі короля — і це теж додавало певної відповідальності та ваги буденності. Кожен день я відчувала зміни в собі: більшу впевненість, спокій і водночас відчуття величезної відповідальності. Я знала, що перед нами новий етап, і цей спокій був тим рідкісним моментом, коли можна було просто бути собою, дозволити собі відпочити душею, не обтяжуючи думки обов’язками.

Я згадала той час, коли мені виповнилося вісімнадцять років. Тоді моє життя здавалося визначеним: Академія Непростих, суворі правила, тренування, навчання, очікування. Кожна мить була чітко розпланована, і майбутнє виглядало майже передбачуваним. А зараз усе було зовсім інакше. Я готуюся стати королевою, мої прийомні батьки вже мертві, а поряд — найкращий хлопець, на якого можу покластися. Я сумувала за ними, адже вони подарували мені щасливе дитинство, перші мрії і тепло, яких я більше ніде не відчувала. Уявляла, як би мама і тато зараз раділи моєму щастю, моїм успіхам.

Але їх уже не було поряд, а винний поніс заслужене покарання. І нарешті моє життя стало більш спокійним, стабільним, із тихою радістю, що не потребує слів, із тихою впевненістю, що навіть після темряви настає світло. Та здавалось, я не могла цим по-справжньому насолодитись. Ніби я перестала цінувати те, що маю.

Коли ж я відчинила двері, Зак стояв на балконі, дивлячись удалину. Я часто знаходила його в такому стані, коли він відсторонюється від усього, замислюється, мов шукає відповідь у горизонті. Напевно, він теж згадує все те, що сталося.

Я знала, що він сумує за батьком, хоч той і прагнув знищити світ. Натаніель виховав його, дав перші уроки мужності, дисципліни та честі. Але той чоловік змінився, і прийняти це було неможливо. Може, й можна назвати його жертвою Легіону? Я навіть не знаю. Щось у ньому ламалося, і ця тінь минулого супроводжує Зака й досі, як невидимий шрам, що час від часу нагадує про себе, немов нагадування про втрати та вибір, який не можна повернути.

Я підійшла до нього, обійнявши ззаду. Так само, як він зробив це кілька днів тому. Моя присутність для нього зараз була так само важлива, як і його для мене. Відчувши, як його напруга трохи спадає, я притиснулася до його спини, вдихаючи знайомий, рідний аромат. Це був запах, який миттєво заспокоював, мов повернення додому після довгого шляху.

Я справді кохала його, і радість від того, що ми залишилися разом після всього пережитого, переповнювала мене. Ми пройшли стільки випробувань, і тепер могли дозволити собі просто бути вдвох, обійнявшись на балконі серед тихого вечірнього повітря, що ледь колихалося від легкого вітру, наповненого ароматом трав і моря, що виблискувало у заході сонця.

— Ти як? — тихо спитала я. — Бачу, що тебе щось тривожить. І ти можеш розповісти мені, бо я завжди тебе підтримаю та зрозумію.

— Не знаю… — зітхнув Зак. — Рівно рік тому сталася та битва. Рік тому помер мій батько, і я не знаю, як реагувати. Він був ворогом, і я розумію це, але нічого з собою не можу вдіяти. Я сумую за тим татом, який був у моєму дитинстві… Хоча й розумію, що він навіть тоді був відданий Легіону. Саме через нього мама ховалася…

Я бачила біль у його очах, страх перед втратами, які пережив він сам. Зак пережив дитячу самотність, втратив маму, відмовився від друзів, а потім ще й батька. І хоча тепер Крістіна намагається виправити помилки минулого, цього часу вже не повернути. Він справді боявся втратити мене. Але цього не станеться — я ніколи не покину його.

— Це нормально, що ти сумуєш, — прошепотіла я, відчуваючи, як його плечі трохи розслабляються. — Натаніель не був абсолютно поганим. Він любив тебе. Просто десь у його житті щось пішло не так. Мама казала, що він завжди був її підтримкою. І це стало ударом для багатьох. Ти також дуже прив’язався до нього, бо він був твоїм вчителем.

Зак нарешті повернувся до мене, і я побачила у його очах вдячність, суміш смутку та полегшення. Я міцно притиснула його до себе, відчуваючи тепло і силу нашого зв’язку. На мить мені здалося, що весь світ зупинився, залишивши нас двох у безпечному ковдрі спогадів і почуттів, де зовнішній світ не міг проникнути, і лише наші серця говорили одне з одним без слів.

— Заку, все буде добре. Я поруч із тобою. Ти мене не втратиш, — прошепотіла я. — Так просто ти мене не позбудешся. В нас попереду ще довге та щасливе життя.

— Я і не збирався, — уперше посміхнувся він, і його очі світилися легкістю, якої давно не було. – Мені вічності буде мало поруч з тобою.

Він притягнув мене до себе ближче та ніжно поцілував. Кожного разу це було ніби нове відкриття, політ у тисячі світів, за межі часу та простору. Я кохала його, і вже не уявляла життя без нього. Але відчуття передчуття змін не покидало мене. Мій дар передбачення мовчав, і це лякало. Проте я ніби відчувала його присутність у майбутньому, наче він шепоче мені, що ще багато випробувань попереду.

— Ти знаєш, що я не впораюся без тебе? — тихо сказав він. — Ти мій Всесвіт. І я віддам усе, щоб пережити наші моменти ще раз. І якщо колись загубишся, я обійду всі країни в тридцяти п'яти світах, проте знайду тебе.

— Обіцяєш? — спитала я, дивлячись серйозно в його очі.