Зоріна

Маю визнати, Аларік все ж робив певні успіхи. З того часу як він вирішив серйозно займатися військовою справою, хлопець справді робив все, аби стати гідним посади. Йому нарешті вдалося якось порозумітися з демоном, що жив у ньому, і тепер вони цілком нормально співіснували. Якась дивна в нас родина виходить. Зі мною та Джейком все і так зрозуміло. Дарсана вампір з унікальною силою, яку вона досі сама не до кінця розуміє. Аларік зберігає в собі силу демона, Зак наполовину ангел, а Ілларія донька найпершого вампіра. Ще й до того дівчина зберігла деякі особливості свого народу, адже вона могла перетворювати на птаха. І так, я назвала Зака та Ілларію частиною нашої родини, адже справді так і є. Але поки наше життя налагодилося, та й від Легіону немає чуток.                                                                                                                                                        

Проте мені здавалося, що на нас чекає якась небезпека. Моє передчуття вампіра ще ніколи не підводило.                                                                                                                                                

Я могла розслабитися, а тому просто вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Пам'ятаю як я боялася ролі королеви, коли виходила заміж за Джейка. Мене не виховували як правителя, але ж в мене вийшло. Значить і в донечки нашої також. Виявляється це набагато простіше, ніж здається на перший погляд.Головне по-справжньому любити свій народ і робити все, аби наші люди були щасливими.                                                                                                                                                     

Ззаду підійшли, і мої інстинкти би спрацювали, але це був мій чоловік. Він ніжно обійняв мене, не говорячи абсолютно нічого. Але зараз нам це й не було потрібно, адже коханню не потрібні зайві слова.                                                                                                                                                             

- Мені здається, чи ти стаєш ще прекраснішою з кожним днем? - посміхнувся чоловік. - Мені завжди буде мало часу з тобою.                                                                                                                              

- В нас є ціла вічність, аби бути щасливими. Тим паче тепер, коли все нарешті налагодилося, - відповіла я. - Головне не відпускай мене.                                                                                                  

- Ніколи не відпущу, - сказав Джейк, цілуючи мене. 

В такі миті я могла забути про все на світі, адже моє життя і справді було ідеальним. І я не хотіла, аби хоч щось змінилося...