Глава 3

Ми повернулися якраз вчасно, адже сьогодні в нас мала бути родинна вечеря. І, звичайно, тут був присутній Зак. Все ж тепер він став частиною нашої родини, і його присутність додавала особливого тепла вечору, немов тихе світло, що огортає все навколо. Його спокійний погляд і врівноважена аура робили атмосферу у кімнаті ще більш гармонійною, і я помітила, що навіть Маркус злегка розслабився, посміхаючись у куточку губ.

З недавніх пір і Маркус, мій прадід, нікуди не їздив, а займався лише військовою справою у Валорії. Він навіть почав вчити Аларіка цій справі, адже хлопець справді зацікавився. Це стало новиною для всіх нас, особливо для мами, адже Зоріна його виростила і була надзвичайно горда, що племінник виявляє таку ініціативу. Раніше хлопець не особливо любив цю справу, більше захоплюючись мистецтвом та наукою, але тепер вона справді його захопила, і це додавало певної гордості і спокою всій родині. Мені здавалося, що вся атмосфера вечора була просякнута цим гордим, тихим тріумфом — ніби маленькі перемоги одного покоління відлунювали у серцях іншого.

А от Ілларія вирішила зайняти піст королівського радника у сфері економіки. Все ж тепер, коли вона не змушена керувати Хейвенбердом, подруга могла обрати те, що їй справді подобалося. І дівчина вирішила залишитися тут, поряд із коханим, а це додавало вечору ще більшого затишку та відчуття єдності. Всі ми зібралися за одним великим столом, де ніколи не було тихо: сміх, розмови, жарти змішувалися з дзвоном келихів та ароматами страв, що випромінювали тепло домашнього затишку.

Я вже майже звикла до таких вечорів. Ще роки чотири тому я і уявити не могла, що королівські справи стануть для мене чимось буденним, а зараз навіть такі прості моменти здавалися частиною великої, насиченої історії мого життя, і кожен погляд, кожне слово, кожен сміх відгукувався всередині мене приємним теплом.

А після вечері я вирішила потренуватися. І в цей вечір так сталося, що тут зібралися усі. Однак сьогодні на нас чекало справжнє шоу. Ілларія тут була скоріше задля того, аби подивитися на усе, оцінити техніку та витримку. Як і тато, бо він більше віддавав перевагу тренуванню саме своєї магії, але все одно отримував задоволення, спостерігаючи за нашими рухами, і в його погляді читалося тихе захоплення.

Тепер в нього не було потреби приховувати силу, адже всі тут знали правду про його здібності, і це створювало відчуття відкритості та довіри. Навіть Маркус зазвичай вчив онука новим прийомам, проте вони, як і Зак, сиділи сьогодні на трибуні, насолоджуючись видовищем. Я ж ще не розуміла, що насправді чекає мене. Виглядало поки що все дуже дивно. Ніби вони очікували якесь видовище. Здається, я починала розуміти.

Та коли мама підійшла до мене та протягнула руку, я все зрозуміла: сьогодні тренування не буде звичайним. І це вже починало викликати в мене посмішку. Я хотіла цього, адже моя мати одна з найкращих воїнів. І саме в неї я могла би навчитись чогось новому.

— Ну що, доню, покажеш на що здатна? — посміхнулася вона, і її очі світилися гордістю та теплотою, що миттєво зігріла мене зсередини.

Змагатися з одним з найкращих воїнів в усіх тридцяти п'яти світах? Я ще не схожа на самогубця. Але і відмовляти рідній матері не хотілося. Все ж вона стільки років вважала свою доньку померлою, і це найменше, що я могла зробити для неї. Вона кинула мені меч, і я з легкістю спіймала його. З того часу, як я стала вампіром, мої рефлекси та сила значно зросли, і тепер ми з Заком дійсно могли битися майже на рівні.

Проте мама… Тут зовсім інша. Я не знаю, чи є в усіх світах хоч хтось, хто міг би зрівнятися з вправністю цієї жінки. Вона наносила удари швидко і майстерно, і мені вдавалося відбивати їх лише завдяки концентрації і досвіду. Я ловила кожен її рух, намагалася передбачити наступний крок, але час від часу відчувала, що ще далеко до її рівня. Хвилин через сім мій меч лежав на землі, а її зброя була біля мого горла. Звісно, вона не мала наміру заподіяти шкоду — таким чином мама показувала, що перемогла, і водночас навчала мене поваги до сили.

— А ти молодець, гідно трималася, — похвалила вона, і я відчула гордість, змішану з власним здивуванням і щемким теплом, що огортало серце.

— Ніби ти мені не піддавалася, — посміхнулася я, відчуваючи легкий подих адреналіну, що збуджував і тіло, і свідомість.

— Абсолютно ні, ти великий молодець, — Зоріна повернулася до інших. — А як там моя племінниця? Ну що, Аларік, ти навчився битися? Чи боїшся поламати нігтик?

Мені досі було незвичне їх спілкування, адже вони так жартували одне над одним. Хоча мені і подобалося таке тепло та легкість у відносинах. Все ж Зоріна та Джейкоб виростили свого племінника, адже моя тітка Кларіса була одержимою ідеєю посадити свого сина на трон, а тому навіть і не звертала уваги на дитину. А мама ж тоді втратила мене, і тому Аларік став її єдиною розрадою. Вона справді дуже любила його.

Хлопець із задоволенням погодився тренуватися з нею, а Маркус мав власні справи, тоді як Ілларія вирішила трішки поговорити з дядьком — адже вони рідко бачилися. Все ж в Хейвенберді зараз день, адже в Нульовому світі час йде інакше, ніж в інших, і ці відмінності завжди викликали цікаві розмови та легкі жарти серед родини, створюючи відчуття живого і багатоголосого світу, який розкривався повною гамою емоцій.

Я ж підійшла до тата та присіла поруч. Він уважно спостерігав за своєю дружиною, його погляд поєднував захоплення та ніжність, які я завжди відчувала, навіть у моменти сумнівів і турбот. Я вже стільки разів чула про їхню історію кохання і кожного разу дивувалася.

Як вони взагалі закохалися одне в одного? Тим паче, що коли мама приймала рішення вийти заміж, вона ще не була остаточно впевнена у своїх почуттях. Та зараз вони абсолютно щасливі. Але одне питання мене не покидало, і я вирішила все ж поставити його.

— Тату, а можна я дещо спитаю? — він лише кивнув. — Мама розповідала, що ти закохався в неї вже тоді, коли був викладачем в Академії Непростих. Як ти так швидко зрозумів, що вона та сама?