Глава 2

Нарешті вихідний, про який я так довго мріяла. Можна було відкинути всі думки про зустрічі, наради та формальні прийоми, які завжди відволікали від справжнього життя. Було дивно, як часто я забувала, що життя за стінами палацу теж існує. Навіть коли намагаєшся насолоджуватися моментом, усвідомлення того, що ти принцеса і від тебе очікують багато, завжди переслідує.

Я могла просто прогулятися містом, посидіти в затишному кафе, поблукати лісом — але все одно в думках бриніла відповідальність, і це інколи дратувало. Хотілося просто відчути себе собою, а не людиною, яку завжди оцінюють очима інших. Хоча мама постійно повторює, що важкі часи формують характер, і що потім все буде легше. Я знала, що батьки ще можуть втекти на день, щоб побути разом без очей сторонніх, відчути справжню близькість. Може, саме тому вони так радіють днів, коли залишилося менше до моєї коронації: бо нарешті зможуть видихнути і дати собі трохи свободи.

Та часу ще вдосталь, і доведеться терпіти. Звичайно, вони задоволені своєю роллю, адже король та королева в очах народу – це символ могутності та стабільності, а для батьків це ще й гордість. Мене тішила їхня радість, але таємно я бажала, щоб світ був безпечнішим, щоб ніякі загрози не турбували нас.

Ми підійшли до будиночку Крістіни та Пауелла, що стояв недалеко від палацу, майже на краю лісу. З першого погляду його не можна було не полюбити: маленький, але витончений, обрамлений квітами і затишними терасами, а повітря пахло жасмином. Було помітно, що вони дбали про кожну деталь — від вигляду саду до розташування меблів у кімнатах.

Коли я ще була маленькою, я часто мріяла про такий будинок. Тепер моїм домом став палац, величезний і суворий, і хоча він прекрасний, іноді мені хотілося сховатися десь у невеликому, теплом, живому куточку світу. Часто уявляла себе не принцесою, а просто воїном, який разом із Заком відстоює мир у рідній країні. Життя було б простішим, хоч і неспокійним, але від цього більш реальним, щасливим у своїй повсякденності.

Та бути принцесою теж непросто: обов'язки, очікування, безперервна увага народу… І все ж я намагалася не забувати, що моє життя неймовірне, і радіти кожній миті. Хоча інколи це і було надто складно. Особливо після закінчення Королівської Академії, коли я зіштовхнулась з реальністю і новими обов’язками.

Жінка одразу ж нас вийшла зустрічати. Вона одразу ж обійняла нас, щиро радіючи зустрічі. Я справді дуже скучила за нею, хоча ми і не були аж надто близькими. Та вона справді намагалась налагодити стосунки з сином. Ми пройшли в будинок, де вже на нас чекав Пауелл. Тут пахло домашнім печивом, лавандою та ще якоюсь хвоєю.

— Нарешті ви вибралися до нас, — посміхнулася Крістіна, ставлячи на стіл різні смаколики: печиво, фрукти, ароматний чай. — Я розумію, у вас багато обов'язків, але й про мене не варто забувати.

— Так, хоч відпочити тут зможете, — додав Пауелл, старанно підтримуючи дружину. – Ви  ж знаєте, ми завжди вам раді.

Вони одружилися нещодавно, але відчувалася глибока любов та взаємоповага. Я ще не могла зрозуміти, чому Крістіна обрала саме Натаніеля. Може, це була її доля, але серце інколи все одно сумувало за тим, що могло бути інакше. І все ж, якби не її вибір, Зак зараз не був би поруч зі мною.

А Пауелл… він здавався втіленням відданості: тихо підтримував свою дружину роками, беріг її та допомагав відстоювати свої цінності. І тепер вони нарешті отримали заслужений спокій, який я бачила у їхніх очах. Мені було приємно бачити, як Зак отримав можливість відчути сімейне тепло, хоч спогади про батька все ще залишалися важким тягарем.

— Дарсана, як ти справляєшся з усім? Виходить? — поцікавилася Крістіна, уважно дивлячись на мене.

— Та по трохи, — усміхнулася я, намагаючись виглядати впевнено, — але суттєвих успіхів поки немає. З мене виховували воїна, а не королеву. Батьки допомагають як можуть, і якби не вони, я точно не впоралася б.

— Звичайно, це ж твої батьки. Вони завжди будуть поруч, — відповіла жінка, а я відчула тепло її слів. – Вони дуже сильно тебе люблять.

Я насправді вірила в це. Хоч у нашому світі небезпека була невід’ємною частиною життя. Легіон і досі складав загрозу, і навіть час тиші не знімав хвилювання: ми так і не знали, хто стоїть на чолі цієї організації. Їхня мета була ясна — захопити владу у всіх тридцяти п'яти світах, і я не могла повністю відволіктися, навіть маючи вихідний.

Я помічала, як думки про Легіон прокрадалися навіть у тихі моменти, коли я сміялася з друзями. Вони сиділи поруч, смакуючи чай, але я відчувала внутрішній тривожний ритм — постійна готовність реагувати, захищати, боротися. Проте я намагалася розслабитися.

Ми просиділи у Крістіни до вечора, насолоджуючись спокоєм і дружнім теплом, а потім рушили додому, і вже через п’ять хвилин повільно крокували в протилежну сторону від палацу. Я не мала жодного уявлення, куди йдемо, але довіряла Заку, і це давало відчуття спокою. Я відчувала, як його рука ніжно стискає мою, і це знімало частину внутрішнього тиску, який постійно супроводжував мене.

— Там, на вершині, на тебе чекає сюрприз, — промовив він із таємничою усмішкою. — Варто лише туди дістатися.

— І як ми це зробимо? — здивовано запитала я. — Навіть з вампірською швидкістю це буде довго.

— Ти забула, хто твій хлопець? — промовив він із легкою посмішкою.

Раптом з його спини розкрилися два величезних крила, і він притягнув мене до себе. Ми злетіли над землею, і вітер пронизував обличчя, змиваючи всі турботи. Польоти Зака завжди захоплювали дух: сила, легкість і повна свобода. Я завжди мріяла про крила, але наші давно були втрачені, і тепер я могла тільки уявляти, що відчувають ті, хто літає. Все інше відступало, залишаючи лише цей неймовірний момент. Я відчувала, як серце прискорює ритм від захоплення, а ноги, здавалося, зовсім не торкаються землі.

Навіть з прокляттям, навіть із спрагою крові, яку ми контролювали, у повітрі я відчувала абсолютну легкість. А коли ми опинилися на вершині скелі Мортіус, мене зустрів справжній сюрприз: невеликий пікнік лише для нас двох, з чудовим видом на палац та місто, де ми жили. Зак бачив, як я втомлююся, і подбав про моє розслаблення, і я щиро цінувала це. І саме тоді я знову відчула, як сильно люблю його — цього наполовину янгола, який став невід'ємною частиною мого світу, мого життя і мого серця.