Глава 1

— Принцесо Дарсано, сьогодні ви маєте кілька справ у місті, які просто потребують вашої уваги, — мені хотілось закотити очі. — Також королева Зоріна очікує, що ви відвідаєте військову нараду завтра, а значить треба підготуватись до цього.

З самого ранку мій особистий помічник, Ліам, вирішив завалити мене роботою. Це ще добре, що вампіри зовсім не сплять, але я теж хочу відпочивати. В мене не вистачає часу абсолютно ні на що. З того часу, як ми закінчили Королівську Академію, пройшов цілий рік, і батьки активно готували мене до ролі майбутньої королеви.

Не скажу, що мені це все давалося доволі легко, але я якось справлялася з цим. Довелося перероблювати свій розпорядок дня, адже навіть принцеса має певні обов'язки. Інколи я вже настільки морально втомлювалася, що просто кидала все й йшла на тренування. Але потрібно з часом якось брати себе в руки. Це знадобиться в майбутньому, коли я стану королевою. І якщо я не буду готовою, то мій народ буде страждати.

Бували часи, коли мені дуже хотілося просто втекти й передати трон Аларіку, якому все вдавалося в рази краще. І хоча брат буде незадоволений, та все ж в нього не залишиться іншого вибору. Вони з Ілларією з самого дитинства вчилися цьому, а я… Я зовсім не готова до такого. З мене виховували воїна, а ніяк не королеву. Це було чимось дуже далеким і навіть чужим.

Та таке зараз моє життя. Після того, як ми повернулися у Валорію, певний час були проблеми: Аларік та Ілларія розійшлися, брат залишився у Хейвенберді. Довгий час ми навіть вважали його загиблим. Тепер усе налагодилось, ми знову разом. Але попри це я все частіше ловила себе на думці, що це життя не моє. Все мало скластися інакше. Не так… Але я тут. І мені доведеться зіграти свою роль до кінця. Хоч би яким складним це було.

Я просто закрила очі, аби хоч на мить розслабитись. І здається, Ліам усе зрозумів. Мені взагалі пощастило, що саме його призначили моїм помічником. Він був кремезним, з коротко підстриженим світлим волоссям, зеленими очима, що завжди проникливо дивились, ніби читали тебе наскрізь. На перший погляд — суворий і мовчазний, проте в душі Ліам мав рідкісну для вампірів м’якість.

Він закінчив Академію Непростих, але, на відміну від більшості випускників, не мріяв про славу на полі бою. Йому більше подобалося планувати, організовувати, координувати. Його інтелект вражав. І це якраз те, що мені було потрібно. Бо поруч має бути той, хто не просто виконує накази, а й бачить глибше, може передбачити загрози — і, якщо треба, захистити. Я могла йому повністю довіряти, тому і була спокійна. А ще він мене прекрасно розумів.

— Я скажу, що ви маєте терміново перевірити готовність королівської варти і займетеся цим завтра, — врешті видихнув він. — Але потім доведеться все ж зробити це, бо якщо накопичиться надто багато справ, буде важче розгрібати.

— Дякую, Ліаме. Мені зараз справді потрібен відпочинок, хоча ми й не втомлюємось фізично. Але треба відволіктись, — посміхнулася я. — Ти найкращий, знаєш про це?

— Звичайно, — відказав він з ледве помітною усмішкою, схиляючи голову. — Саме тому я і працюю на вас, принцесо. Завжди до ваших послуг, коли це буде потрібно.

Я встала з крісла і попрямувала до балкона. Сьогодні у мене був такий неочікуваний вихідний, і я могла провести його, як мені хотілося. А хотілося тиші. Спокою. Усамітнення. Залишитися наодинці зі своїми думками, аби пригадати, хто я є насправді — за межами палацових обов’язків, політики та титулів.

Валорія купалась у післяобідньому сонці. Повітря було теплим, насиченим ароматом квітів та кори. Я вдихнула на повні груди й нарешті відчула полегшення. Ці миті були такими рідкісними, що хотілося зупинити час. Ми жили в ілюзії безпеки. Легіон уже давно не давав про себе знати. Але чи надовго?

Я боялась занадто розслабитись, адже наших ворогів занадто багато і ми не завжди можемо з ними впоратись. Весь час знайдеться той, хто буде сильнішим за тебе. Одного разу я можу програти.Можливо, це просто затишшя перед бурею. Я відчула, як усе тіло напружується від тривожної думки. Мені не хотілося повертатись до тієї боротьби. Але якщо буде треба — я не відступлю. Ні за що.

Я вже зібралась увійти назад, коли раптом за спиною відчула знайому присутність. Серце пропустило удар. Зак. Його кроки були майже беззвучні, але мої рефлекси працювали безвідмовно. І все ж я не зреагувала. Не хотіла. Бо знала — це він. Цей вампір ніколи мені не зашкодить. І саме йому я довіряла найбільше в усіх тридцяти п’яти світах.

Його руки обійняли мене за талію, притягуючи ближче. Тепло тіла, аромат — змішаний з деревними нотками та легким відтінком вина — огорнули мене, немов захисна ковдра. Тут я могла заховатись від всього світу і знати, що він зробить все для мене. Як же я любила ці миті.

Останнім часом у нас було обмаль таких хвилин. Хоч і жили в одній кімнаті, та щоденна рутина, постійні заняття та підготовка до обов’язків — усе це розділяло нас. Зак тепер більше часу проводив з моїм батьком. Він теж готувався до ролі правителя. З нього, як і з мене, виховували воїна. Але тепер доводилось вивчати політику, закони, економіку… усе, що ніколи не цікавило його раніше.

Я іноді думала: невже ми колись справді одружимось? Уявляла наше весілля — величне, повне світла, квітів, щирих усмішок. Батько, звичайно, вже все наперед запланував. Але Зак… Він поводився дивно, коли мова заходила про спільне майбутнє. Мовби боявся в це повірити.

До того ж, лише рік тому він втратив батька. А Крістіна, його мати, почала нове життя з Пауеллом — феніксом. Було непросто, але з часом Зак прийняв цей вибір. Я ж була тільки рада, що вони обоє знайшли щастя. Ми вчились жити заново в цих нових реаліях, де кожен шукав своє місце. Але колись я мріяла зовсім про інше. Все частіше згадувала своє вісімнадцятиріччя. Тоді все здавалось таким простим. Та поруч з Заком я була по-справжньому щаслива.

Він ніжно прибрав волосся з мого плеча, залишаючи м’який поцілунок на шиї. Мене немов пройняв струм. Цей хлопець буквально зводив мене з розуму. Зак знав як змусити забути мене про все на світі.