Пролог

Я завжди мріяла стати воїном. З самого дитинства мої прийомні батьки неодноразово повторювали мені, що сила — це не тільки фізична потужність, але й мудрість, дисципліна і мужність. Вони виховували мене, як майбутнього захисника. Прийоми, бойові стратегії, тренування на полігонах — усе це було моїм світом.

Кожен день я працювала над собою, щоб стати кращою, готувала своє тіло та розум до великих битв, які, можливо, чекають на мене в майбутньому. Я прекрасно знала своє майбутнє, і мені воно по-справжньому подобалось. Хоч інколи я відчувала, що моє місце не тут, та я була готова.

Але життя має здатність міняти все. І ось, після того, як я дізналася правду, все змінилося. Я не просто воїн. Я — принцеса Дарсана Драгомір. І мій шлях не веде до поля бою, а до трону Валорії. Як так сталося, я й досі не могла повірити. Все життя я була впевнена в тому, що знаю правду про себе. Однак інколи кожен може помилятись. Я — спадкоємиця, і колись мені доведеться правити королівством.

Мій брат Аларік, рідний син сестри мого батька, завжди був тим, хто не бажав прийняти свою роль. Він із радістю уникав відповідальності, знаходив тисячі способів, щоб не втручатися в політику, і навіть якоюсь мірою відмовлявся від своєї долі. Він не був готовий до цього, і не хотів. Це був його вибір, і я поважала його рішення. Але тепер, коли все вказує на те, що цей тягар ляже на мої плечі, я почала сумніватися, чи була готова я.

З часом, звісно, я почала звикати до цієї думки. Мені довелося це прийняти. І хоча в глибині душі я завжди сподівалася, що все це не більше ніж кошмар, я знала, що мусила бути сильною. Трон — це не просто символ влади, це відповідальність, яка лежить на тобі, навіть коли ти не хочеш цього.

Я боялася робити помилки, адже мої рішення впливатимуть на долю не лише моєї родини, а й усіх підданих. Я не могла собі дозволити бути слабкою. Я повинна була бути розумною, справедливою, мудрою. Це було важче, ніж будь-яке навчання чи тренування.

Іноді я мріяла повернутися назад. В той час, коли головною моєю проблемою був лише правильний прийом у боротьбі чи вивчення нових технік на тренуваннях в Академії Непростих. Час, коли я не мала на думці, як розв’язати політичні інтриги, а просто хотіла бути вірною собі і бути частиною чогось простого і зрозумілого. Час, коли усе здавалось таким чітким і визначеним, коли я була лише студенткою з мрією стати воїном.

Але життя не дає нам вибору. І я повинна була стати тим, ким народилася. І тепер, коли я сиділа на межі між минулим і майбутнім, мені ставало зрозуміло, що мрія про звичне життя — це вже не більше, ніж примарний спогад. Батьки говорили, що передадуть мені трон не раніше ніж через вісімдесят років, що залишить мені ще багато часу для підготовки.

Але що якщо цього часу не вистачить? Що якщо я повинна почати діяти зараз? Це було важко, бо чим більше я думала про це, тим більше відчувала, що самотність і невизначеність нависають на мене.

Моя родина завжди була для мене підтримкою. Зак, який завжди був поруч, і інші близькі люди, що допомагали мені, коли я сумнівалася в собі, стали тим відчуттям безпеки, яке мене тримало. І хоч я знала, що зможу покладатися на їхню підтримку, я все більше задумувалася: що було б, якби мої батьки не були королем і королевою? Як би склалося моє життя, якби я була просто звичайною людиною, а не принцесою, що мусить сидіти на троні? Це питання мучило мене все частіше.

Я почала замислюватися, чи можливо змінити своє життя, чи ми, справді, здатні впливати на свою долю, або ж усе вже написано і не змінне? Чи насправді наші думки мають силу? І якщо так, то чи може одне моє рішення змінити те, що вже визначено? Я не мала відповіді. Я боялася думати про це, адже кожен вибір міг стати фатальним, і навіть найменша помилка могла призвести до руйнівних наслідків.

Моє життя набувало нових відтінків, і я не знала, чи готова до змін. Але одне було точно — я повинна була вирішити, хто я є, і як я буду жити в цьому новому світі, який чекає на мене. І хоча я ще не була готова, я знала, що часу на сумніви в мене більше не було.