Розділ 52

Розділ 52

Королева Ільва Вальдхейм

Спальня тонула в напівтемряві. Свічки тремтіли жовтими язиками, кидаючи примарні відблиски на стіни й мідні миски з водою. Повітря було густим — наповненим потом, кров’ю і тривожним шепотом вітру за вікном.

Інгеборда як і обіцяла залишилася в Кальдорі щоб прийняти сина Рагнальда. Вона стояла біля ліжка, зосереджена, зібрана, дитина не йшла. Її руки були в крові, але вона рухалася точно, без жодного сумніву — досвід і холодна рішучість керували кожним жестом. Вже пішла десята година, від коли відійшла вода.

Ільва стискала зуби. Жодного стогону не вирвалося з її вуст. Жінка вже не могла кричати. Обличчя блищало від поту, очі були заплющені, а по щоці —тихо скотилася сльоза. Це не біль змусив її плакати. Це був страх. Жорстокий, неминучий, первісний страх — за себе, за дитину, за те, чи вистачить сил зробити.

І ось нарешті показалася голівка.

— Він іде, — прошепотіла Інгеборда, нахилившись. — Ільво, з останнім подихом — тужся! Зараз, інакше він може не дихати…

Ільва закричала, тужачись з останніх сил. Крик народився десь в глибини її нутра, не від болю — від сили, що пройшла крізь неї, як грім, як блискавка, що розколола ніч навпіл.

І тоді…

Пролунало.

Перший крик.

Різкий.

Чистий.

Спальня наповнилась звуком життя, що прорізав тишу й тривогу, мов меч. Інгеборда, вся в крові, тримала дитину в руках. Маленьке тіло тремтіло, загорнуте в біле полотно, очі були заплющені, обличчя зморщене — але він жив. Дихав.

— Хлопчик, — мовила вона. — Твій син.

Ільва не могла говорити. Вона лише простягнула тремтячі, змучені руки. Їй поклали немовля на груди, і вона притисла його до себе, відчула м’яке тепло, маленьке серце, що билося так шалено й відчайдушно.

— Доріан… — прошепотіла вона крізь сльози. — Ти — світло після темряви… ти моє життя…

Постіль перестелили, матір та дитину переодягли в чисте. Через мить, щойно Ільва вляглася і взяла синочка на руки двері прочинились. На порозі стояв Рагнальд.

Він увійшов тихо, майже несміливо, наче боявся, що звук його кроків злякає тишу, яка щойно стала священною. Його погляд одразу знайшов її — Ільву — виснажену, бліду, але живу. Вона тримала їхнього сина на грудях, і світ у ту мить зупинився.

Рагнальд завмер на мить, а потім — мов щось у ньому раптово зламалося — підійшов і опустився на коліна біля ліжка. Не як король. Як чоловік. Як батько. Його долоня знайшла руку Ільви — теплу, слабку, справжню — і стисла її обережно, з усією ніжністю світу. А потім він протягнувся до сина.

Його пальці, загрубілі від меча, тремтіли, коли торкнулися щоки немовляти. Маленьке обличчя було ще зморщеним, червонуватим, з закритими очима. Але він був. Він жив.

Рагнальд провів пальцем по лобику дитини, і з грудей вирвався хрипкий подих — зломлений, щасливий.

— Доріане… — прошепотів він, наче боявся зламати це диво голосом. — Мій сину… моє серце… Я віддам усе, що маю, щоб ти жив без страху. Щоб ріс під мирним небом. Щоб був добрим, сильним і вільним… Щоб знав любов перш, ніж війну…

Його губи торкнулися чола дитини.

І в ту мить — грім прогримів у небі. Але це був не грізний удар. Це було, ніби саме небо відгукнулось на народження нового життя. А тепла злива, що хлинула з небес, змила втому, страхи і давній біль. І принесла спокій.

Ніч Кальдору більше не здавалася темною.

Бо з’явилося світло. Маленьке. Несміливе.

Але справжнє.