Розділ 51

Розділ 51

З дня прощання з Бальтазаром минуло два місяці. Два важких, виснажливих місяці болю, страт, прощань і безперервних змін. Місяці, що дихали попелом та кров’ю. Королівство ще не загоїло рани, а вже мусило рухатись уперед — крізь морок зради й страху.

Таємна рада розплутувала павутину змов — і водночас сама плела свою. У ці дні усе ставало знаряддям: слово, тиша, тінь. Це був час, коли довіра коштувала найдорожче, а шпигун міг ховатися за усмішкою друга.

Після зради Лейфа Кнютлінга, довелося шукати нового ярла для Ведалоса. Це рішення тисло на Рагнальда, мов камінь що висить на шиї. Бо Горм... мав стати наступним. Бо Горм — його друг. Людина, яка присягнула на вірність короні й довела свою вірність, відрікшись від батька. Але тінь батька лягла на сина.

— Це місто моє по праву, Рагнальде! — голос Горма розрізав повітря, як клинок. — Я зрадив батька заради тебе, заради корони, а ти… ти хочеш відібрати в мене те, що належить мені з народження?

Гнів в його голосі не був пустим. У ньому кипіла образа, змішана з болем і страхом втрати.

— Я знаю, що тобі болить, — відповів він тихо, але твердо. — Але після того, що зробив Лейф… я не можу віддати Ведалос його крові.

— Але я — не мій батько! — вдарив кулаком по столу. — Я залишив його! Я встав на твій бік! І ось як ти мені віддячуєш?

Рагнальд мовчав. Він сидів за столом, втомлений, мов старий вовк після довгого полювання. Очі його були тьмяними — не від вагань, а від болю. Бо він не хотів цього. Не хотів втрачати ще й друга.

— Ніхто не відбирає у твоєї родини землю чи маєтки, — мовив тихо. — І це вже більше, ніж отримали інші родини, що втратили все через зраду.

— Але ж Ведалос… — голос Горма зірвався, затремтів. — Його збудували мої пращури. Його ім’я — наша гордість. Від самого початку Кнютлінги ним правили…

— Ми ходимо по колу, — сказав Рагнальд, м’яко, але твердо. — І кожен крок у цьому колі рве мене навпіл. Я не хочу втрачати тебе. Але я — король. Я мушу думати про безпеку Фалгара.

Горм різко нахилився вперед, впершись руками в стіл. Його пальці тремтіли.

— Віддай мені ярлство. Не залишай мене поза цим. Не роби мене нічим.

У кімнаті настала напружена тиша. Повітря здавалося тріщало. Аж раптом — легкий стукіт у двері.

Рагнальд не зводив очей з Горма, але голос його раптом змінився.

— Увійдіть.

Двері відчинились. Увійшла одна з супутниць королеви, обличчя її світилось радістю.

— Мій королю… мої щирі вітання. Ваш син народився.

Рагнальд підвівся. У його очах спалахнуло щось нове — м’яке, трепетне.

— Все, Горме. Рішення прийнято. Ярлом Ведалоса стане Велар Бронмсон. Ти залишишся при дворі, матимеш право голосу. Але зараз… я потрібен своїй родині.

Він пішов — без слів, без гніву, без образ. Лише з тінню, що осіла в серці, мов попіл після згаслого полум’я.

А Горм залишився стояти на місці — самотній, як корабель, що ще тримається на воді, але вже давно втратив обрій.