Розділ 50

Розділ 50

Король Рагнальд Вальдхейм

Цієї ночі король не пішов спати.

Свічки у великому кабінеті нарад догорали повільно, віск стікав по бронзових підсвічниках, мов сльози. Пахло димом, холодом і страхом. За вікнами — темрява, і лише здалеку чулося виття вітру, ніби саме небо сумувало за тим, що трапилось.

Рагнальд стояв біля вікна вдивляючись в перші просвіти світанку. Його лице було скам’янілим, але очі палали — не від втоми, а від люті.

Таємна Рада прогавила напад.

Вони пропустили той день, коли ворог наніс удар.

І на місці Ельсвін — могла бути вона. Його кохана.

У цю ніч він читав доповіді, слухав допити полонених, мовчки ходив з одного кінця зали до іншого.

Коли члени таємної ради прийшли з останіми новинами. Голос короля був холодний, наче крига з гірського озера.

— Ви мали знати все. — кожне слово було, як удар. — Як… таке могло статися? Як ви пропустили підготовку до нападу?

Сігфрід не здригнувся. Лише трохи підвів голову — очі його були темні, мов ніч. Він говорив рівно, хоч знав: гнів короля справедливий.

— Мій королю… вороги змінили свій план у останню мить.

— Ваші шпигуни мали побачити! Збір озброєних людей — це не подих вітру!

— Вони приходили поодинці. — Гельвіг стояла осторонь, півобертом до світла. Тінь ковзала по її обличчю. — Один за одним, нібито мандрівники, найманці чи купці. Ніхто не звернув увагу.

— Вони увійшли в замок. — голос Рагнальда тремтів від гніву. — Вартові спали. На посту!

— Їм підсипали сон-траву. — Торвальд перегортав свої записи, хоч і знав, що не знайде там виправдання. — Слідства показали: в їжу і питво було додано зілля. Вартові заснули майже одразу.

— Серед нападників були представники поважних родин…

— Хто ще, крім Кнютлінга? — король уперся руками в стіл, ніби сам стримував бурю в собі.

— Син Інгрід із Брейдаля… на жаль, загинув у бою.

— Кого взяли живими?

— Двох. Один із Торнвальда, інший — із Данаріума. Обоє поранені, але живі. З ними вже говорять.

— І?

— Вони мовчать. Повторюють одне й те ж: діяли самі. Нічого не знають. Звичайні обманщики… або фанатики.

— Скільки з них убито?

— Двадцять два… разом із Кнютлінгом.

Король зробив крок назад, уперся спиною в колону. Дивився вогонь у каміні, не кліпаючи.

— Не можу збагнути… Навіщо поважному чоловіку йти на справу власноруч? Невже не було когось іншого?

— Можливо, — сказав Сігфрід, — той, хто стоїть за цим, дав дуже конкретні вказівки.

Рагнальд зітхнув. Його голос знову був глухим:

— Горм казав, що до Лейфа не надходили листи. Але… можливо, Лейф давно знав, що син шпигує за ним.

— Якщо він знав, — заговорив Рагнар, який досі мовчав, — то передавав тільки те, що вважав зручним. Але дещо не сходиться. Вони знали, де саме буде твоя дружина в момент нападу. Лише замок на дверях затримав Кнютлінга.

— Можливо… вони чекали її біля схрону. Точно знали місце. Це не було випадковістю.

— Можливо, — повторив хтось, ледве чутно.

Після тиші, що повисла в залі, Сігфрід додав:

— Серед мертвих ворогів — ще п’ятеро представників знаті Фалгара.

На світанку, щойно роса лягла на брук і заграв перший півень, вартові пішли до родин загиблих. Супроводжували старших роду до замку. І король говорив із кожним. Дивився в очі, мов хотів побачити, чи спалахне в них тінь зради.

А наступного дня… прийшла страта.

Тридцять представників дворянських родин — на колінах перед плахою. Серед них — чотири ярли. Вони не каялись. Вони не благали про пощаду. Вони лише поглядом прощалися з тим, що залишили.

І з того дня молодий король більше не вагався.

Він не чекав чергового ходу ворога.

Він сам почав грати на випередження.

***

Ще в день Рагнальд віддав перший наказ про страту. Цей день став поворотним — важким, але необхідним. Тридцять людей, серед яких були чоловіки та жінки, були живими вранці, але смерть не забарилась. Життя може бути безцінним для кожного, але зрада не має пощади. Зрада омивається тільки кров’ю зрадників. Якщо це не відбудеться, то рано чи пізно пройде кров і близьких, і рідних. Король не міг собі дозволити втратити когось близького. Занадто мало тих кому можна довіряти.

Посильний із маєтку Останній Шлях прибув серед ночі, його постать виглядала тінню, як і все навколо. Його обличчя було вкрите пилом дороги, який стало частиною його шкіри. Що насправді вражало — це його очі. Вони були порожніми, наче небо після бурі: тихими, безнадійними, такими ж холодними, як безкраї простори. Його голова була низько схилена в глибокому уклоні, і навіть в темряві цієї ночі король знав, він знав з чим прибув цей чоловік.