Розділ 48

Розділ 48

Королева Ільва Вальдхейм

Дитина кричала — голосно, вимогливо, з силою, що здавалась майже неприродною для такого малесенького створіння. Але Ільва не могла допомогти їй. Вона сиділа на підлозі, притискаючи долонями рану на животі Ельсвін, намагаючись зупинити кровотечу. Шматок тканини з подолу її сукні жінка запхала в рану і сильно притиснула обома руками ще шмат зверху, і хоча кров все ще просочувалась, вона більше не фонтанувала, як це було раніше. Ільва відчула, як її руки тремтять, мов ось-ось розсиплються, і серце калатало в горлі, наче хотіло вирватися з грудей.

Очі Ільви постійно повертались до обличчя пораненої. Вона шепотіла щось заспокійливе, але сама відчайдушно боролася зі страхом.

Коли вона вже почала зневірюватися, з коридору долинув шум — голоси, кроки, шерех зброї. Неспокійно серце штовхнуло її до дії, і вже за мить у кімнаті стало надто тісно — влетів цілий натовп, ніби з усіх боків їх оточували.

— Вона поранена! — голосно вигукнула Ільва. — Нам потрібна знахарка або лікар!

— Я тут! — пролунав рішучий голос Інгеборди. Вона пробивалася вперед, її плечі рухались вперто, а руки розштовхували чоловіків, які не поспішаючи відступали. — Розступіться всі!

— Я затисла рану... так, як ти розповідала, — Ільва підвела погляд, і в її очах була надія, така сильна, що боліла. Вона намагалася бути впевненішою, але втома і страх обтяжували кожен рух.

— Горм, забери дитину, — скомандувала Інгеборда, і голос її був владним, рішучим, як у королеви. Горм без вагань підійшов до дитини, узяв її на руки, і, вийшовши з кімнати, інстинктивно почав колихати немовля, спокійно і тихо. Малюк швидко затих, його маленькі вдихи заповнювали новий, незнайомий йому світ.

— Сігурд, мені потрібна моя сумка — з ліками й інструментами, — не зупиняючись, продовжила Інгеборда, і її голос знову звучав чітко, без жодної тіні сумніву. Сігурд кивнув і зник у дверях.

— Ти зробила все правильно, — м’яко сказала Інгеборда присідаючи поруч з Ільвою. — Тепер я перехоплю. Ти можеш відпустити. Тобі потрібно відпочити… і змити з себе кров.

Ільва вагалась. Її руки, які досі тремтіли, повільно забралися з рани. Кров залишила червоні сліди на її долонях, що досягли зап’ясть, сукня і підлога була вкрита плямами крові. Вона не зводила погляду з Ельсвін, ніби кожен її рух і кожен її вдих могли стати останнім шансом на порятунок.

— Рагнальде, забери свою дружину. Їй потрібна тиша.

Без жодного слова Рагнальд підійшов і, обійнявши Ільву, допоміг їй підвестись. Він був тихий, спокійний, але в його очах було все — хвилювання за нею і за подругою, яку вона ледь утримала на межі життя. Ільва ще раз озирнулася. Потім, не стримуючи сліз, вона вийшла з кімнати, тримаючись за руку чоловіка.

Горм Кнютлінг

Коридор був переповнений важкою тишею. Вона накривала всіх, хто залишився поза кімнатою, ніби заглушуючи всі думки й сподівання. Тягучий, мов густий мед, час здавався застиглим. Кожен погляд був прикований до дверей, мов останній шанс на відповідь.

Горм передав дитину одній із жінок, яка миттєво загорнула немовля в ковдру й понесла його в безпечну кімнату. Тут усе було готове для малюка — його уклали в ліжечко. Дитина мирно спала.

Сам чоловік залишився біля дверей. Його руки стискались одна до одної, намагаючись утримати все, що залишилось. Чоловіки сиділи поруч, і їх мовчання було важким.

Всі справи були відкладені поки за цими дверима велась битва за життя. Таємна рада наддасть доповідь зовсім скоро.

Тільки Астрід отримала дозвіл увійти. Вона знала, як працювати з травами і з інструментами. Її руки швидко діяли, як і її очі — цілеспрямовані й рішучі. Вона зняла сережки, зібрала волосся в вузол і, не озираючись, зникла за дверима.

Час минав повільно, і кожна хвилина тяглася нескінченно. Варіанти, можливі наслідки, ризи – все вертілось у головах, але серце кожного було в тривозі, в спільному страху за ту, хто зараз бореться за своє життя.

Нарешті, через дві години двері відкрились, і в коридор вийшла Інгеборда. Вона витерла руки об поділ спідниці і важко зітхнула, перш ніж заговорити.

— Вона житиме.

Ці слова були бажаним. Спершу всі завмерли — лиш через мить, коли розум обробив сказане. Хтось стиснув кулаки, хтось прикрив обличчя руками. Горм, як і всі інші, глибоко, важко видихнув, наче з кожним вдихом намагався повернути свою душу до тіла.

Але Інгеборда не завершила свою мову. Вона зробила паузу, і важка тиша розповзлась знову.

— Але… — її голос звучав знову, як лезо. — Більше не зможе мати дітей.

Слова проникли глибоко в душу кожного. Важка тиша опустилась, як непереборний тягар. Але цього разу це була тиша прийняття — важка, але вже не гірка. Бо найважливіше вже було сказано.

Горм підвівся, і його очі, в яких блищали відчуття, що складно висловити словами, зустріли погляд Інгеборди.

— Можна мені... до неї?

Знахарка кивнула, її погляд став м’яким, але все ще сильним.

— Вона чекає тебе.

Горм ковтнув повітря, як той, хто нарешті знайшов віддушину, але не зміг сказати більше. Він лише кивнув і пройшов, минаючи Інгеборду, і пішов до дверей. Вони відчинилися, пропускаючи його в кімнату, де лежала його дружина, що пережила таку боротьбу, щоб залишитись живою.