Розділ 44

Розділ 44

Королева Ільва Вальдхейм

Ільва не могла позбутися тривоги. Вже кілька годин минуло з того часу, як Інґеборґа з Астрід усамітнилися, а їх досі не було. Кожні кілька хвилин погляд королеви ковзав до дверей. Тривога за невістку не відпускала її. Астрід була у відчаї, і навіть коли сон приносив їй короткий спокій, кошмари не покидали її. Ільва не могла залишити її наодинці з її болем. В останні ночі, коли Астрід металася у ліжку, з лиця не зникала паніка, Ільва сиділа поруч, тримаючи її руку, поправляючи ковдру і тихо шепочучи слова втіхи.

— Не переймайся так, — м’яко мовила Ельсвін, порушуючи мовчання, яке повисло між ними. — Їй потрібно виговоритися. Вони давно знайомі.

— Мабуть, ти права… — Ільва зітхнула, втомлено провівши рукою по чолі, немов намагаючись витерти зі свого обличчя всі тривожні думки.

— Пропоную трохи пройтися, — додала Ельсвін, намагаючись виглядати розслаблено, але в її голосі було щось невловимо неспокійне. — Чесно кажучи, якщо я не розімнуся, то лусну.

Ільва посміхнулася, але на її обличчі залишалася тінь тривоги.

— Тільки скажу Рагнальду, — відповіла вона, встаючи з місця. Кроки її були м’якими. Вона підійшла до чоловіка, нахилилася до нього і, тихо прошепотівши слова «жіночі справи», додала: — Ми з Ельсвін вирішили трохи прогулятися. Це не займе багато часу.

Рагнальд відповів коротким кивком і ніжним поцілунком у скроню. Його погляд був спокійним, але в очах блиснула тривога, яку він намагався приховати.

Жінки повільно покрокували коридором, обговорюючи дрібниці, які раніше здавалися такими незначними: старі спогади, безтурботні моменти з минулого. Та раптом, коли вони вже були на півдорозі назад, темрява заповнилася страшними звуками — тупіт чобіт, металевий удар об метал, вигуки і крики, які відлунювали в коридорах звуками біди.

— Невже щось сталося? — Ельсвін зупинилася різко, мовчки, але її очі метнулися по коридору, шукаючи відповіді. Вона зробила крок вперед, але Ільва схопила її за руку, немов щось інстинктивне підказало їй, що рухатися далі — небезпечно.

— Куди ти зібралася? Думаєш, там безпечно? — прошепотіла Ільва, її голос був наповнений напругою, яку важко було приховати. — Нам потрібно ховатися.

— Ховатися? Але ж хтось може потребувати допомоги! — Ельсвін намагалася вирватися, але Ільва не випустила її руку.

— Тобі за місяць народжувати, яка з тебе допомога? — Ільва швидко озирнулася, на її обличчі був страх. — Якщо щось трапиться з тобою чи дитиною… Ти мене чуєш? Ходімо, швидко!

Вони рушили по коридору, кроки жінок ставали все важчими. Тіла їхні були обтяжені не тільки тривогою, а й майбутнім життям, яке вони носили. Кожен крок здавався нескінченним, кожне дихання ставало все більш уривчастим.

Нарешті двері за їхніми спинами зачинилися.

Сховавшись у маленькому просторі, обидві жінки сперлися на коліна, намагаючись перевести подих. Вагітні, схвильовані, але в безпеці.

— Ми... зробили це, — прохрипіла Ельсвін, її голос затремтів від втоми й полегшення.

— Тільки б інші… теж змогли, — прошепотіла Ільва, і в її голосі звучала не тільки надія, а й неприхована тривога.

Цю кімнату підготували для найгірших сценаріїв. Таких кімнат було декілька. Коли небезпека наблизиться до королівської родини, саме в такій кімнаті королева повинна була перечекати небезпеку. В кімнаті були - стіл, стілець, ліжко. На столі — кілька мішечків із в’яленою їжею, фляга з водою. Все виглядало надійно, але жоден предмет не міг заспокоїти тривогу в серці Ільви.

Вона сиділа на краю ліжка, нервово слухаючи звуки, що доносилися з-за стін. Кожен скрегіт, кожен шурхіт змушував серце битися швидше. Її думки металися, наче безладні тіні: «Що робити, якщо хтось знайде нас? Чи дійсно замок під загрозою?» Тривога за вагітну подругу, відсутність допомоги, ізоляція — це все відчувалося так важко, як важке, непідйомне каміння.

Але раптом тихий, ледь чутний хлюпіт води повернув її до реальності.

— Здається, я народжую… — голос Ельсвін тремтів, мов під впливом сильного вітру.

Ільва різко повернула голову й побачила, як навколо ніг подруги розтікалася калюжа. Поділ її сукні був мокрий, а на обличчі Ельсвін уже чітко проступали риси не тільки болю, а й відчаю. Кожен рух її тіла викликав болючі спазми, і Ільва відчула, як серце здавлюється в грудях.

— Ще рано, — прошепотіла королева, намагаючись зібратися. Вона швидко підійшла до подруги, намагаючись говорити спокійно. — Тримайся, спробуй контролювати потуги. Головне — не пропустити момент, коли дитина почне рухатись.

Але болі тільки посилювались. Минуло менше десяти хвилин, і вже не було пауз. Кожна хвиля болю скручувала тіло Ельсвін, і вона стогнала, стискаючи живіт.

— Надто швидко… Це не добре, — Ільва в голосі не могла приховати стурбованості.

— Що... що робити? — просичала Ельсвін, перериваючи себе схлипами, з кожним словом почуваючись все слабшою.

— Я не знахарка… Нам потрібно Інгеборда. Її треба знайти! — Ільва металася кімнатою, її рухи були сповнені паніки, наче вона була загнаним звіром, що шукав виходу. — Ти залишишся тут, а я піду по неї.