Розділ 43

Розділ 43

Поки король і королева, зігріті теплом зустрічі з друзями, сміялись і згадували минуле, їхні вороги не спали. Темрява мала своїх слухачів — і вона шепотіла змову.

На самому краю Кальдора, в занедбаному будинку зі скрипучими підлогами та засмальцьованими шторами, зібралися ті, хто відмовлявся прийняти нового короля. Ті, кому Рагнальд був мов кістка в горлі. Занадто вільний, занадто мовчазний. Не шанував тих, хто правив до нього. Взяв собі дружину без їхнього схвалення.

Він розірвав старі зв’язки. Порушив давні обіцянки. І найстрашніше — зробив це мовчки.

Без засуджень. Без криків. Лише тиша — і чіткі, безжальні кроки.
Він витісняв зрадників не мечем — розумом. А це лякало більше за будь-яке лезо.

Зовсім скоро він добереться й до кожного з присутніх у цій кімнаті.

Вогонь у каміні зловісно відбивався в очах. Напівтемрява приховувала обличчя, залишаючи тільки погляди — насторожені, рішучі, злі. Усі сиділи мовчки, з короткими клинками на колінах — символом готовності. І страху. Бо навіть серед своїх довіра була розкішшю.

— Ти впевнений, що йому можна довіряти? — хрипкий голос прорізав тишу.

— Так, — відповів інший. Його голос не тремтів, але очі палали ненавистю.

Стукіт у двері — тричі, з рівними інтервалами — пролунав, мов відлік перед бурею.

Усі п’ятеро підвелися водночас. Жодного слова. Жодного погляду.

Вони розчинилися в ночі — кожен у свій бік.

Але мета була одна — замок. І ті, що були всередині.

Цієї ночі вартові не насторожились. Так було обіцяно. Так було сплановано. І ретельно виконано.

Коли змовники прослизнули на подвір’я, вулицями покотився п’яний галас — ніби хтось знову святкував. Двоє вояків вилаялися й рушили на шум. Наживка. Вистава, щоб приховати справжнє.

Темні коридори замку прийняли їх, як давніх знайомців. Вони ковзали, мов тіні, частина самої будівлі — без облич, без імен, без сумнівів.

— Він добре попрацював, — прошепотіла одна з постатей.

Голос розчинився у тиші, поглинутий каменем і зрадою.

Кожен пішов у свій бік.

Разом — було небезпечно. Один провал — і решта повинна мати шанс завершити справу.

Один зі змовників звернув у вузький, погано освітлений коридор, що вів до покоїв прислуги. Його кроки були легкі, мов подих. Він знав — за кімнатою під зруйнованими сходами буде та, на кого він чекає.

У кінці проходу він завмер.

Дві жіночі постаті. Йшли швидко, раз у раз озираючись. Відчували — за ними стежать.

Він не помилився. Це були вони.

Темна тінь рвучко зникла в бічному проході, ковзнула вздовж кам’яної стіни й вигулькнула з іншого боку — саме вчасно, щоб не втратити слід.

Він ішов за ними мов дух ночі. Безшумно. Невидимо.

Цієї ночі все зміниться.

І не всім буде даровано побачити світанок.