Розділ 42

Розділ 42

Астрід Сандстрем

Сміх і гомін голосів, що перекрикували один одного, змагаючись у розповідях, котився коридором, немов весняний потік. Коли Рагнар із дружиною підійшли до дверей вітальні, вони зупинилися. Радість, що накривала кімнату, видавалася надто гучною для їхньої тиші. Біль у грудях ще не вщух — і щастя інших боліло, мов сіль на рану.

Та перш ніж Рагнар устиг торкнутися ручки, двері відчинилися самі, й на порозі з'явилася Інґеборґа.

Не промовивши ані слова, вона розкрила руки й кинулася до Астрід, міцно обіймаючи її.

— Мила Астрід... — прошепотіла. І жінка в її обіймах не стрималась — сльози бризнули, як дощ із хмар, і плечі затремтіли.

— Ходімо зі мною, — лагідно мовила Вельва, обернувшись до Рагнара з теплою, майже непомітною посмішкою.

Інґеборґа не відпускала подругу, ведучи її тихим коридором до невеликої вітальні. Там уже чекав заспокійливий настій — приготований власноруч. Астрід плакала, виплескуючи весь свій біль, поки сльози не закінчились.

— Я так рада, що ти приїхала, — прошепотіла вона, коли змогла говорити крізь схлипування.

— Я не могла не приїхати, люба, — відповіла Інґеборґа, погладжуючи її по плечах. — Я бачила твоє горе ще до того, як воно сталося. І щойно ми змогли вирушити в путь — ми направилися до Фалгару.

Астрід сиділа мовчки, вдивляючись у паруючу чашку в руках. Її голос зірвався майже шепотом:

— Я боюся, що більше не зможу народити здорову дитину...

— Зможеш, — твердо сказала Інґеборґа. — Ти ще обов’язково народиш.

Астрід повільно підняла очі.

— Ти щось бачила? — голос її затремтів від надії.

— У тебе буде донечка, — усміхнулась Вельва. — Маленька, чорнява, з кучериками. Така... сонячна.

Цих слів було достатньо. У змучених очах Астрід знову спалахнуло світло. Серце, ще недавно охоплене темрявою втрати, обережно, але рішуче, розгорнулося назустріч надії.

Останні місяці вагітності стали для Астрід справжнім випробуванням. Її тіло боліло від кожного руху, живіт був важкий, немов камінь. Вона покинула всі справи по дому, більшість часу проводила в ліжку, відчуваючи, як сили полишають її. Знахарка суворо заборонила вставати. Кожен день був схожий на попередній — похмурий, із тінню тривоги, що не відходила.

Та навіть тоді Астрід не могла уявити, як страшно все обернеться.

День пологів настав, як ніч без зірок. Спочатку все здавалося звичним, але коли перейми посилились, Астрід відчула, що щось невидиме стримує дитину всередині. Ніби сила, яка не дозволяє їй прийти у цей світ. Болі ставали нестерпними, а час розтягувався в безкінечне випробування.

Знахарка, яка була з нею вже два дні, виглядала змученою. Кожен її рух був повільним, мов вона теж потрапила в полон. Коли в Астрід почалася гарячка, жінка мовчки глянула на Рагнара і сказала, що вибір — жахливий. Якщо він хоче, щоб вижила жінка, — дитина має піти. Врятувати обох вони не зможуть.

І в той день, коли мали святкувати нове життя, прийшло горе. Астрід так і не дізналася, як це — тримати свою дитину на руках. Її маленька душа залишила цей світ, не встигнувши в ньому з’явитися. А Рагнар, із кам’яним обличчям і розбитим серцем, сам запалив погребальне багаття.

Астрід пролежала в гарячці два тижні. Світ навколо став чужим і холодним. Все втратило смак і сенс. Вона відмовлялася від їжі, не зводила очей до світла, мов сама стала тінню. Її серце було розтрощене — сльози текли щоночі, як річка, яку неможливо спинити.

Та серед цього мороку з’явився промінь — маленький Бйорн.

Він не розумів, чому мама більше не виходить із кімнати, чому бабуся щоразу відводить його геть, коли він хоче бути з нею. Одного вечора, коли дорослі сперечались на кухні, хлопчик тихо прокрався в її спальню. Беззвучно піднявся на ліжко, обхопив її голову маленькими долонями, заплакав — і заснув поряд, вдихаючи знайомий запах тепла і дому.

Астрід прокинулась і побачила його. Її сина. Маленького, беззахисного, такого справжнього. Він спав, міцно притулившись до неї, і серце здригнулося. Вперше за довгі дні — не від болю, а від тепла. Вона вдивлялася в його обличчя — і відчула: не має права більше ховатися в тіні. Бо є той, хто потребує її любові. Хто чекає її усмішки. Хто веде її назад до життя.

З того самого дня вона почала вставати. Спершу на кілька хвилин, потім на годину. Кожен рух був важкий, але кожен був заради Бйорна. Вона повільно поверталася — до себе, до світу, до любові.

Рани ще кровоточили, але вона вже не була сама. Її син став її світлом у пітьмі.