Розділ 41

Розділ 41

Обробка полів не дозволила народу Фалгару довго насолоджуватися святом коронації. Лише через два дні після урочистостей життя в Кальдорі відновилося, втрачаючи святкову пишність. Вулиці поступово спорожніли, а групи веселих подорожніх, які ще нещодавно блукали, захоплені святковою атмосферою, розтанули, немов туман під першим промінчиком сонця. Робітники, наче єдине ціле, знову заполонили поля, віддаючись тяжким будням, бо робота не терпіла зволікань. Замкові зали знову наповнилися важливими розмовами, що несли на собі вагу політики й турботи про долю королівства. Світлий момент урочистостей поступово вицвітав у пам’яті, залишивши по собі лише тихе відлуння.

Король і королева, незважаючи на втому, були від ранку до вечора поглинені обов’язками: вислуховували відвідувачів, приймали звіти, розглядали спори і вирішували гострі проблеми королівства. Святкова ейфорія поволі випарувалася, поступаючись місцем суворій реальності, де лиш обов’язок і відповідальність залишалися незмінними.

Аж ось на обрії з’явився човен із Дракнесу.

Він прибув наприкінці Березоля, коли море нарешті втихомирилося після довгих штормів, і хвилі стали гладкими, мов полірований камінь. Човен рухався повільно, наче час тримав його на повідку, затримуючи момент зустрічі — мов довгий вдих перед важливими словами.

Ця звістка змусила Рагнальда підняти голову від сувоїв. Ледь помітна тінь усмішки з’явилася на його вустах, і на мить обличчя, що затверділо від важких рішень, зм’якшало.

Радість накотилася хвилею — не гучною і вируючою, а тихою, глибокою, немов подих після довгого бігу. Вона перекрила втому, обов’язки, тривоги й невисловлений біль. Бо навіть найміцнішому королю потрібне щось своє — те, що не забирає, а повертає. Друзі. Ті, з ким колись ділив юність і надії, хто пам’ятає тебе не королем, а просто хлопцем із мрією в очах.

Він відклав усі справи й наказав не турбувати себе до вечора. Після місяців тяжкої праці, нарад і приписів — дозволив собі бути просто Рагнальдом. Хоча б на один день.

Наступного ранку після прибуття човна Рагнальд зібрав усіх із «п’ятірки». Грег і Хіль теж приїхали до Кальдору — він не хотів залишати службу в королівській варті. Після тривалого відпочинку, на якому настояли старші Кнютлінги, вирішив повернутися до своїх обов’язків.

І от тепер, у великій вітальні замку, зібралися майже всі. Сміх лунав гучно, обійми були щирими, а спогади — теплими. Лише Рагнар та Астрід ще не прибули. Їхнє горе було свіже, мов рана без пов’язки. Після сімейної трагедії вони відійшли вбік, не бажаючи нав’язувати свою печаль.

Рагнальд розумів це. І не дорікав. Просто чекав. Бо справжні друзі — це ті, кого чекаєш, не ставлячи умов.