Розділ 39

Розділ 39

Король Рагнальд Вальдхейм

Молодий король повільно оглянув залу. Вздовж стін, мов тіні з холодної сталі, стояли вартові корони. Здавалося, все під контролем — і водночас ніщо не могло бути до кінця передбачене. Надто багато зброї, надто багато гордих сердець, кожне з яких могло спалахнути. Церемонія мала стати моментом єдності, але Рагнальд добре розумів: справжня вірність вимірюється не словами, а вчинками — і не всі присутні були гідні довіри.

Таємна рада, яку він очолював, дійшла до непростого рішення ще напередодні. Вони зібрали чимало свідчень і чуток щодо деяких ярлів — впливових, гучних, але... не цілком щирих. Хоча ніхто з них не виступав відкрито проти корони, у приватних колах лунали висловлювання, які могли підточити авторитет трону. Прямих доказів не було — лише натяки, напівправди, зниклі свідки. Але достатньо, щоби не закривати очі.

З допомогою Горма вдалося дізнатися, що на чолі цього тіньового гурту стояв Лейф Кнютлінг — досвідчений мореплавець, радник і ярл Ведалоса, що надто довго грав у власну гру. Його політичні зв’язки, обережні інтриги, застарілі амбіції і вплив на прибережні роди збуджували тривогу.

«Нехай виступає першим», — подумав Рагнальд. Не тому, що йому довіряє. А тому, що хоче бачити в його очах — страх чи виклик.

Саме так і була побудована послідовність присяг — не за старшинством, не за статусом, а за довірою. Першими йшли ті, щодо кого таємна рада мала сумніви. Це був тонкий маневр — випробування вогнем під поглядом усієї зали. Кожне слово, кожен жест, кожен погляд — усе мало значення.

Перевівши погляд на свою королеву Рагнальд посміхнувся. Вогонь від свічок грав у її очах, але сам він відчував, як десь під ребрами ворушиться тривога. Це була не та битва, до якої він звик. І в цій — не меч вирішував усе.

Коли Бальтазар та Емма зайняли свої місця серед почесних гостей, Рагнальд ледь помітно кивнув.

Церемонія присяг розпочалася.

— Мій королю, я, Лейф Корабельник, син фйорду Ведалос та моря, приношу присягу вірності. Як мої вітрила ніколи не зраджували північному вітру, так і я не зраджу вас. Нехай море стане вам другом, а буря — ворогом ваших ворогів, — промовив він. Потім уклонився, витягнув короткий морський меч з вигравіруваним візерунком хвиль і торкнувся ним підніжжя трону.

З важким гупанням залізних підків підійшов наступний — ярл Рунар зі Свіннсхольма. Його постать здавалася ковадлом у людському тілі, а кожен крок лунав, як удар молота.

— Рунар Залізопалий присягає. Якщо зраджу — хай згорять мої кузні. Я — твій клинок, мій королю, — сказав він і вдарив кулаком по нагруднику так, що залу пронизало відлуння.

Ярл Арнвальд із Егілсвіку мовчки опустився на коліно. Його вовче хутро шелестіло в тиші, він розрізав собі долоню й торкнувся кров’ю меча короля.

— Кров моя — твоя. До останнього виття вовка, — промовив він у мовчазну залу.

Олдрік із Торнвальду, як скеля, зупинився перед троном.

— Кам’яний Ведмідь не зраджує. Якщо скажеш — зламаю гору. Якщо накажеш — триматиму небо. Присягаю, — його секіра з гуркотом торкнулась підлоги.

Ярл Торґер із Данаріуму промовив коротко:

— Пекельний Кулак не любить говорити. Але ти — мій король, — і вдарив по помосту кулаком.

Інгрід Червоноперстна, висока й рудоволоса, стала навпроти, її сини — позаду, як відлуння сили.

— Твої вороги — мої. Твої мрії — мої цілі.

Фаріан із Вальдесуну зупинився скромно, майже непомітно.

— Старий яструб іще вміє літати. Присягаю.

Нарешті зрадники та інтригани завершились, і до посмосту рушили союзники дому Вальдхейм.

Хейдінг із Фейгнедала, сивий, з ходою, немов сам Час ішов із ним, спинився перед троном. Його сорочка була вишита рунами старовинного роду.

— Я, Хейдінг Сивобровий, голос предків, присягаю: підтримаю руку нового короля, коли стоятиме за правду.

Рагнальд схилив голову — як син перед старійшиною.

Гейдін із Вальдафіру, темноволосий і мовчазний, ступив уперед без слів. Його руки вкривали татуювання дубового листя.

— Я, Тінь Дуба, даю клятву. З цього дня твій голос — мій наказ.

Бродвар зі Скальдоса з’явився, як артист на сцені — у чорному плащі, з лютнею за плечем. Його очі блищали, як у хитрого звіра.

— Бродвар Пісня Крові клянеться співати про тебе пісні слави, не сорому. А хто зрадить — стане строфою помсти.

Сіґвальд із Гріндолу, у темному шовку, ковзнув, як тінь. Його голос був м’який, але проникливий.

— Я — Змієокий. Якщо зрадник сховається — я знайду його тінь. Присягаю.

К’єтіл із Лундесфйору з’явився, мов блискавка. Плащ із символом грому на спині майорів за ним.

— К’єтіл Громовик. Від імені Перуна — клянуся! — і вдарив мечем по щиту.

Останнім підійшов Ульвар із Фірнсдаля. Молодий, з темним волоссям, він виглядав, мов нічний вовк.

— Я з тобою. Назавжди.

Його голос був тихий, але після нього в залі запала тиша, мов після бурі.