Розділ 38

Розділ 38

Прийшов день, коли Емма і Бальтазар мали покинути Кальдор і вирушити до маєтку «Останній прихисток короля» — місця, яке мало стати їхнім останнім притулком. Це був день, коли вони розпочинали останній спільний шлях, і Бальтазар відчував, що його час наближається. Його тіло було виснажене, але серце билося з гордістю і спокоєм — адже він знав: його син готовий взяти на себе тягар королівства.

Цей день мав особливе значення не лише для Бальтазара й Емми, а й для самого Рагнальда. Це був момент передачі корони роду Вальдхейм — символу влади й відповідальності, які спадкоємець мав нести на своїх плечах. Від батька до сина, від покоління до покоління — ця церемонія виходила далеко за межі простої сімейної традиції.

Першу реліквію Бальтазар подарував Рагнальду у день його народження — меч, що став легендою серед людей Фалгару. Кожна подряпина на лезі, кожен вишитий шов на рукояті — свідчення слави й крові, пролито́ї в боях за королівство. На весіллі Рагнальд отримав перстень — знак довіри та визнання, а тепер настав час корони.

Останній місяць перед подією був насичений напругою й приготуваннями. У Кальдорі всі знали: це буде не просто коронація — це новий етап у долі королівства. Прибули не лише найближчі родичі й вірні друзі, а й ярли та васали з усіх земель, щоби засвідчити свою відданість новому монарху. Великі роди, навіть з найвіддаленіших куточків, надіслали своїх послів.

Місто готувалося до свята: таверни і гостьові будинки заповнилися гостями, майстри виготовляли меблі, художники розмальовували знамена, гончарі готували посуд для бенкетів. Вулиці вбралися у вишукані тканини, а музиканти репетирували величні мелодії, що лунатимуть над Кальдором у цей пам’ятний день. Кожен, хто мав хоч найменший зв’язок із двором, розумів — сьогодні твориться історія.

День Ярила Сіяча, сто двадцятього року, став днем, коли Рагнальд офіційно прийняв присягу своїх підданих. Люди з усіх куточків королівства зібралися, аби покласти на плечі молодого короля свої надії, страхи і сподівання. Представники найвпливовіших родів стояли поруч, чекаючи, що новий монарх гідно підтримає й захистить їхній дім і землю.

***

День почався ще до сходу сонця, коли навколо панував глибокий сон, а світ огорнув густий, мов шовк, туман. Лісова чаша мовчки ковтала ранкову прохолоду, і лише перший подих світанку повільно просувався через річку. Вода розділяла два береги — два світи, дві долі, які невдовзі мали зійтися в єдине ціле.

У ніч перед церемонією Ільва і Рагнальд провели окремі години самотності. Вони сиділи біля різних багать, під покровом хмар і зірок, що ховали свої обличчя, а тиша, немов свідок долі, терпляче чекала на початок нового. Старійшини родів приходили до них, жінки приносили рушники, виткані з любові й відданості, воїни — мечі, що несли пам’ять поколінь. Вони не мали права побачити один одного до самого світанку. Це була не просто традиція — це обітниця очищення, ритуал, що готував їх стати справжніми правителями.

Коли перші промені сонця торкнулися верхівок дерев і туман почав розсіюватися, Ільва і Рагнальд вийшли до річки. Вода в Березолі була ще холодною, і, зануривши руки, вони відчули, як холод розливається по тілу — немов змиває сумніви, страхи й вагання. Ільва стояла на одному березі, Рагнальд — на іншому. Вони не поспішали, ніби сама природа дарувала їм мить, щоб осмислити велич і тяжкість того, що мала змінитися.

Тільки-но весняний ліс наповнився співом птахів — віщунів нового дня, — вони рушили назустріч одне одному. Кроки їхні зливалися з шелестом листя і тишею лісу. Кожен ішов зі свого берега, на зустріч не лише один одному, а й мосту, який мав поєднати їхні долі і зв’язати покоління.

На середині моста їх уже чекали — Бальтазар і Емма, колишні король і королева. Їхні обличчя були спокійні, немов гірські вершини, що стоять вічно. Старий король, немов передаючи свою мудрість, поклав у руки сина хліб і сіль — символи достатку й благословення.

— Тримай це як обітницю, — мовив він, і голос його лунав вагомо. — Народ твій не мечем живе, а хлібом і благословенням.

Вони стали на коліна, відчуваючи тяжкість священного обов’язку. Новий світанок омив їх своїм золотом. Сонце піднялося, і навколо панувала тиша, що передувала великій миті.

— Присягніться, — звернулася до них Емма. Її голос був ніжним, але непохитним, мов стародавня сила.

Рагнальд підняв очі до неба, і погляд його зустрів блакить, що здавалася безмежною. Здавалось, він черпав звідти всю силу, що тримала землі під його ногами.

— Клянуся богам берегти цю землю і цей народ, не зрадити й не відступити. В ім’я Фалгара.

— Клянуся, — відповіла Ільва, її голос звучав рівно і впевнено, без жодного сумніву.

Бальтазар і Емма поклали корони на їхні голови.

І ось уже не наречені, не воїни, не діти — а король Рагнальд Вальдхейм і королева Ільва Сандстрем — рушили до замку, готові змінити світ навколо, готові прийняти нове життя, у якому їхні долі були нерозривно переплетені.

Їх зустрічали з величчю, що відчувалася у кожному подиху. Люди співали пісні, що прославляли рід Вальдхеймів — їхні голоси розливалися над землею, мов вода на родючих полях. Діти несли трави й гілочки — кожна була благословенням. Вінки, сплетені з любов’ю, падали до їхніх ніг. Шлях до замку був довгим, але кожен крок ніс відчуття єдності з народом — безслівної, але сильної.