Розділ 31

Розділ 31

Ільва Сандстрем

Крокуючи трохи позаду королеви, Ільва ледь вловлювала обривки її розмови з королем. Усі її думки були далеко звідси. Вона відчувала втому, мов щільну завісу, що лягала на плечі й тягнула донизу. Єдине, чого вона зараз хотіла, — тиша. І ліжко. Щоб заплющити очі й хоч на мить забути про всі турботи цього вечора.

Але ж… Я обіцяла Рагнальду…
Обіцяла, що зустрінеться з ним. І ця обіцянка тепер пульсувала всередині, мов рана, що не давала спокою.

Веселий голос королеви раптово прорізав її думки:

— Ільво, ти що, спиш на ходу?

Ільва здригнулася й швидко підвела погляд. Щоки спалахнули. Вона стрепенулась, немов спіймана на чомусь забороненому.

— Ні, моя королево, — відказала вона, хоча й сама не була впевнена, чи це правда. Слова зірвались більше з інерції, ніж зі свідомості.

— А мені здалося, що ти вже спиш, — Емма усміхнулася з м’яким розумінням. Але щось у її погляді змінилось. Усмішка згасла, поступившись серйозності. — Я хочу, щоб ти перевірила, де Рагнальд. Він пішов з Ельсвін із зали ще годину тому.

Серце Ільви болісно стиснулося. Він пішов… з нею? Зі своєю нареченою?
У грудях стало порожньо. Немов вітер вирвав із неї повітря, залишивши тільки тяжке запитання. То все, що було між нами, — лише гра?..

— Я перевірю, моя королево, — вимовила Ільва, силуючи себе звучати впевнено. Хоча голос зрадницьки тремтів.

— Якщо з ним усе добре, можеш іти додому, я впораюся сама, — сказала Емма. В її голосі знову з’явилася лагідність. Коли вона поглянула на короля, в її усмішці відбивалося щире кохання. А тоді, помітивши, як Ільва закам’яніла, додала з ледь помітним жартом: — Біжи вже. Бачу, як тобі не терпиться виконати моє доручення.

Та Ільва не змогла навіть посміхнутись у відповідь. Всі її думки були зосереджені на Рагнальді. Вона кивнула й поспішила геть, майже бігла коридором, намагаючись втекти — не від наказу, а від того болю, що стискав душу.
Чому це так боляче?
Відчуття холоду повзло по шкірі, немов усередині щось замерзало, розбиваючись на крихти.

Коли завернула за ріг, вона й справді побігла. Її кроки лунали в нічній тиші, відлунюючи в порожніх коридорах замку. Серце калатало — від бігу, від тривоги, від невизначеності. Одна думка пульсувала в голові, заглушаючи все інше:
Чи правда, що він пішов з нею?..

На другому поверсі вона зупинилася, сперлася на холодну кам’яну стіну, намагаючись заспокоїтись. Подих був частий, переривчастий. І думки не давали їй спокою.

— Спочатку кімната Ельсвін, — прошепотіла вона собі. Якщо вона там одна… якщо…

Тихо, майже беззвучно, Ільва привідчинила двері до покоїв нареченої принца.

Кімната зустріла її ніжним ароматом квітів і свіжої тканини. Тепло свічки відкидало на стіни м’які тіні. У ліжку, загорнувшись у розкішну ковдру, спала Ельсвін. Її обличчя було спокійним, майже щасливим. Рівне дихання, безжурний вираз обличчя — вона не знала тривог. Ні, не цієї ночі.

Ільва оглянула кімнату: книжки, розкидані подушки, трояндові пелюстки в кошику — нічого не бракувало. Жодного натяку на чужу присутність.

Значить, вона одна... — з полегшенням подумала Ільва. І тихо, так само непомітно, зачинила двері.

Затрималася за ними на кілька секунд, наче намагаючись зібратися. І тоді в тиші замку почулися голоси — легкі, невимушені, знайомі. Король і королева. Вони сміялися. Жартували. І цей сміх, такий справжній, зворушив її ще глибше, ніж вона була готова.

Коли вона підійшла до дверей покоїв Рагнальда, серце стислося.

Я вже була тут… Того вечора, коли він повернувся з подорожі. Тоді я злякалась... Його обійми були такими несподіваними, що я втекла. А тепер…

Тепер вона згадувала ті обійми з теплом. В них було щось справжнє, безпечне. Його руки, міцні й рішучі, давали відчуття притулку. Його очі — ті самі очі, які могли змусити її затамувати подих — дарували їй спокій.

І чому ж тепер усе здається таким далеким?

Ільва глибоко вдихнула, зібралася з силами і, не вагаючись, прочинила двері. Вони відкрилися без жодного звуку — наче сама ніч прагнула не порушити тиші. Щойно вона ступила всередину, її слух вловив приглушений, важкий стогін, що долинав із темряви, мов тривожний, але беззахисний поклик.

Її серце болісно стиснулося. Кожен крок до ліжка здавався вічністю. Рагнальд лежав, скрутившись, його тіло було напружене, пальці вчепилися в простирадло, ніби він намагався стримати бурю, що вирувала всередині. Це був не сон. Це було щось інше. Щось страшніше.

— Що з тобою? — її голос пролунав надто тонко, навіть для неї самої. Вона миттєво нахилилася, тривожно торкаючись його плеча, шукаючи бодай найменшу підказку — рану, слід, будь-що. — Тобі потрібен лікар! Ти можеш…

— Зачекай… Лікар не потрібен, — прохрипів він, але його голос залишався твердим. Він розплющив очі. У тьмяному світлі вони світилися зсередини м'яким зеленим сяйвом.

Що це з ним? Він не схожий сам на себе…