Розділ 30

Розділ 30

Король Рагнальд Вальдхейм

Рагнальд відчував легку втому й вирішив, що час залишити залу. Він зробив кілька кроків до дверей, коли його спинив голос — м’який, оксамитовий, майже медовий.

— Принце.

Він не озирнувся одразу. Лише глибоко вдихнув холодне повітря й повільно повернувся. Перед ним стояв радник Кнютлінг — високий, з виразною білою бородою. Його очі блищали в тьмяному світлі свічок, а на губах грала м’яка, улеслива посмішка. Вигляд мав такий, що відразу зраджував: цей чоловік звик маніпулювати людьми — не силою, а словами, що лилися солодко, як патока.

— Хіба можна завершити такий вечір без тосту? — мовив він лагідно. — Пропоную випити... за наше спільне майбутнє.

Рагнальд зустрів його погляд, примружившись. Відповів так само ввічливо, з напруженою посмішкою:

— Раднику Кнютлінг, — мовив, ледь нахиливши голову. Він удавав приязність, але розум уже гарячково зважував приховані мотиви за цими словами.

— Тоді вип’ємо! — радник миттєво простягнув йому келих, наповнений бурштиновою медовухою, що пінно переливалась у світлі полум’я.

Принц підніс келих до носа. Знайомий запах меду спершу був приємним, але в глибині відчувалася невиразна гіркувата терпкість — як від спогаду, який не хочеш повертати в пам’ять. Його пальці міцніше стиснули ніжку келиха. Не показати сумніву — ось головне. Жодної слабкості.

— За майбутнє, — промовив він рівно й підніс келих до губ.

Щойно крапля напою торкнулася язика, тіло зреагувало, ніби вдарила блискавка. Медовуха, замість спокійної солодкавості, здалася гіркою, мов отруєна трава. В грудях защеміло тривожно. Проте Рагнальд утримався. Очі не зводилися з Кнютлінга — й саме тоді в них помітив щось... дивне. Надто уважний блиск. Надто спокійна посмішка.

— Милий, мені потрібно тобі дещо сказати, — несподівано озвався ще один голос, тихий, жіночий, майже грайливий.

Принц ледь не вдавився. Поруч, ніби з повітря, з’явилась Ельсвін. Вона вже тримала його під лікоть, очі дивились тепло — але за цією теплотою крилося щось зовсім інше. Тривога.

— Раднику, пробачте, але я заберу свого нареченого, — промовила вона м’яко, однак так впевнено, що Кнютлінг не посмів заперечити.

Він лише напружився, і його посмішка спотворилась. Пальці стисли келих так, що скло заскрипіло. Проте він мовчки кивнув і відступив у тінь.

Ельсвін не стала чекати. Рішуче потягнула Рагнальда до дверей, що вели в глиб замку. Її кроки ставали дедалі швидшими, майже рвучкими, наче земля під ногами хилилася під вагою небезпеки.

— Що трапилось? — прошепотів він, намагаючись не відстати.

— Перестань гаяти час, — кинула вона сердито й різко звернула в бічний коридор. — Він щось підсипав тобі в келих.

Рагнальд спіткнувся. Серце стиснулось, мов потрапило в залізну пастку. Він завмер.

— Що саме? — прошепотів. — Я відчув присмак… Щось було не так.

Голос його здригнувся — не від страху, а від люті.

— Не кричи! — прошипіла вона, озираючись. — Нам треба негайно дістатись до твоєї кімнати.

Голова почала паморочитися. З кожним кроком ноги ставали важчими, неначе щось невидиме тягло його назад. Але він ішов.

— Ти знаєш, що саме він дав мені? — прохрипів, зціпивши зуби.

Ельсвін швидко зиркнула на нього. Навіть у темряві він побачив, як вона на мить заплющила очі, перш ніж відповісти:

— Здогадуюсь, — сказала тихо, і в її голосі бриніла тривожна тінь. — Але спершу — виживи.

Принц стиснув кулаки, відчуваючи, як у його тілі зростає напруга. Він не любив бути в невіданні, але те, що зараз з ним відбувалося, лякало його більше за будь-які роздуми. Що ж мені дали? Чому серце б’ється так скажено?

— Тут надто багато вух, — додала вона, ще міцніше стиснувши його зап’ястя. — Йди швидше.

На другому поверсі Ельсвін уповільнила ходу. Її кроки стали менш квапливими, а хватка на руці Рагнальда ослабла. Вона обережно озирнулася через плече, перевіряючи, чи не спостерігають за ними. Темрява коридору здавалась особливо густою цієї ночі. Переконавшись, що нікого немає, вона зітхнула, її обличчя стало серйозним, і вона заговорила:

— Я отримала чіткі інструкції — вивести тебе із зали, щойно ти вип’єш з радником. — Її голос звучав тихо, але впевнено.

Рагнальд зиркнув на неї з-під лоба, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Однак не відповів одразу, чекаючи, чи додасть вона ще щось.

— Щось збуджуюче, — продовжила вона, ніби це була річ буденна. — Ти повинен був провести цю ніч зі мною.

Він різко зупинився. Погляд став ще більш зацікавленим, але й злегка розгубленим. Вони дійсно хотіли використати мене? Просто… як знаряддя? Йому буквально починало розпікати шкіру від розуміння того, що сталося.

— Чому твоєму батькові так важливо, щоб ти опинилася в моєму ліжку? — у його голосі зазвучало роздратування, яке він не намагався приховати. Це питання не покидало його вже кілька хвилин, і він нарешті не витримав. Я — не іграшка в руках цього старого інтригана. І вона теж, чи ні?