Розділ 28

Розділ 28

Король Рагнальд Вальдхейм

Він був щасливий. Ні — не просто щасливий. Його переповнювало почуття, якого не вистачало все життя: легкість, радість, повнота. Здавалося, весь світ підлаштовувався під його ритм. Навіть дрібні незручності — ніч на затісній канапі в бібліотеці чи присутність непроханого гостя у власній кімнаті — не могли стерти усмішки з обличчя. Він був поруч із нею. І цього було досить.

Широкими кроками Рагнальд перетнув площу перед замком, на ходу привітно кивнувши вартовим, і вже майже дістався сходів, коли:

— Рагнальде.

Голос вирвав його з солодких думок. Спокійний, але владний. Він здригнувся і зупинився.

— Я думав, ти вже спиш, — мовив, обертаючись.

— Я вирішив дочекатися тебе, — відповів Бальтазар, сидячи на дивані біля вікна. Виглядав утомленим, але пильним. — Після того, що сталося вдень… я не міг не поговорити з тобою.

Рагнальд спохмурнів. Ейфорія, мов туман, розсіялась у нічному повітрі.

— А чому не в кабінеті?

— Інтуїція. Я знав, що ти не повернешся в покої. Тож вирішив чекати тут. Разом звільнимо твою кімнату.

— Мама теж не спить? — тихо запитав він.

— Вона хвилювалась, — коротко відповів батько, встаючи.

Ці слова защеміли в грудях.

— Ходімо, — зітхнув Рагнальд. Йому здавалося, що ця ніч затягнеться надовго.

Вони піднялися на другий поверх і увійшли до кабінету королеви. Емма сиділа за письмовим столом. Побачивши їх, відклала папери й мовчки підвелася. Жодного зайвого слова. Всі троє рушили до кімнати принца.

Перед дверима Емма ввійшла першою — перевірити, чи дівчина мала змогу одягтися.

— Заходьте, — мовила за хвильку. Її голос залишався рівним. Навіть надто рівним.

У кімнаті було тихо. Ельсвін сиділа на ліжку, закутана в покривало — не просто, щоб зігрітися, а наче щоб сховатися. Плечі стиснуті, погляд опущений, вустами тремтить мовчання.

Бальтазар підійшов до столу, налив води в келих і простягнув їй.

— Візьми.

Вона несміливо витягнула руку. Її пальці тремтіли.

— Дівчинко, навіщо ти прийшла до кімнати мого сина? — спитав Бальтазар майже доброзичливо. Але в очах — жодної м’якості.

Ельсвін затримала подих. Потім знизала плечима, наче шукаючи правильні слова.

— Він… мій наречений. Ми вже давно…

— Не бреши, — урвав її голос Бальтазара. Низький, спокійний. Але твердий, як крижаний меч.

Ельсвін стиснула келих. Її плечі здригнулися. Очі наповнились слізьми.

Емма підійшла ближче, сіла поряд і взяла дівчину за руку — несподівано м’яко.

— Розкажи, — мовила лагідно. — Навіщо ти справді хотіла потрапити до ліжка мого сина?

Ельсвін розгублено подивилася на неї. Раптом вся її гордість, гідність, броня — розсипалися. Вона схлипнула. Зробила ковток — частина води пролилася їй на коліна.

— Тихо, — прошепотіла королева, не відпускаючи руки. — Ми не судимо. Ми хочемо зрозуміти.

І лише тепер, коли в кімнаті панувала напруга мовчання, Рагнальд нарешті промовив:

— Мамо. Батьку. Це… наша розмова. Ми з Ельсвін самі все владнаємо.

Емма перевела погляд на сина. Її голос був м’яким, але в очах з’явилася сталь.

— Ти впевнений?

— Так, — коротко кивнув він. — Сьогодні був важкий день. І для вас, і для неї. Ідіть відпочити. Я поговорю з нею й відведу до її кімнати.

Батьки обмінялися поглядами. Потім Емма підвелася, поправила покривало на плечах дівчини й разом із чоловіком залишила кімнату.

У кімнаті запанувала тиша, густа, як нічне повітря за стінами замку. Рагнальд повільно підійшов ближче. Ельсвін сиділа, згорнувшись на ліжку, стиснувши келих у руках, немов він був єдиною її опорою в усьому світі.

Він дивився на неї мовчки, ніби залишаючи їй простір, шанс заговорити першою. Не з примусу, не зі страху — з власної волі.

— Ти розумієш, що доведеться сказати все як є? — м’яко озвався він, намагаючись не налякати, не зламати ту крихку рівновагу, в якій вона трималася.

Ельсвін повільно підняла голову. Її очі були сухими, але всередині вже не бушувала буря — лише тиша втомленої самовладанням людини.

— Ти вже й так усе знаєш, — тихо мовила вона.

— Але я хочу почути це з твоїх вуст, — його голос залишався спокійним, але невблаганним.

Дівчина відвела погляд, ковзнула пальцями по шорсткій тканині покривала. Ті самі руки, що тримали келих, тепер шукали опори в чомусь, що не розсиплеться від одного подиху.

— Немає чого говорити, — її голос став холоднішим, майже зухвалим. — Мій обов’язок — вийти за тебе заміж.

— Ми говоримо не про обов’язки, — Рагнальд узяв табурет, пересунув ближче і сів напроти. — Мені потрібна правда. І твій план.

— У мене є лише один план: стати твоєю дружиною.

Він скривився — не від гніву, а від розчарування.

— Ельсвін, не змушуй мене вважати тебе дурною. Ти розумна жінка. І я певен, що маєш інший варіант.