Розділ 27

Розділ 27

Ільва Сандстрем

Ільва залишилася сидіти за столом. Її погляд затьмарився, втративши фокус, а в грудях здіймалася хвиля суперечливих емоцій. Радість від поцілунків, теплих обіймів і слів, що ще луною звучали у вухах, змішувалася з тривогою — густою, липкою, як хмара перед бурею. Все було так легко. Так природно. Вона не відштовхнула Рагнальда, не сказала “ні”, не втекла. Вона дозволила собі віддатися почуттю, яке палало в її грудях.

Чому?

Несвідомо пальці торкнулися губ — там ще жевріло тепло, залишене його дотиком. Воно було живе, пульсувало, ніби він усе ще поруч, ніби її серце досі відгукувалося на кожен його погляд, кожен рух.

Але в голові вперто звучав голос брата.

«Не нароби дурниць.»

Ільва повільно розігріла воду, залила заспокійливий збір. Гарячий відвар обпік губи, але вона не здригнулася — лише стиснула чашку, ніби в ній було єдине, що тримало її в реальності.

Рагнар мав рацію. Його слова були логічні, виважені. Але серце... Це бешкетне серце відмовлялося підкоритися. Воно прагло іншого. Воно жило спогадами — його обіймами, тремтливим подихом біля її шиї, поглядом, що зігрівав більше за вогонь. І це було не просто приємно. Це було солодко до болю.

Але він нічого не обіцяв. Лише тримав її. Цілував. Шепотів щось ніжне, гарне, те, що хочеться чути, коли в душі — буря. Спочатку його дотики були обережними, ніби він боявся зламати мить. А потім стали впевненішими, глибшими. Його руки огортали її — і обіцяли більше. Більше, ніж вона була готова віддати. Але вона не тікала. Не ховала обличчя. Навпаки — її пальці вплелися в його волосся, і вона здавалася собі зовсім іншою: живою, бажаною, вільною.

Чому з ним це було так?

Що було б, якби Грег не з’явився в тому сараї?

Думки обернулися до Грега. Його обійми завжди викликали напруження. Наче вона носила чужий одяг — тісний, не свій. Його поцілунки не будили бажання. Вона відчувала обов’язок, але не жагу. Це було зовсім не те, що з Рагнальдом.

Чому її серце так тягнеться до одного — і відштовхує іншого?

Грег намагався завоювати її давно. Вони багато пережили разом, знали одне одного з усіх боків. А з Рагнальдом минуло лише чотири дні... І все ж серце мовчало з одним і кричало з іншим.

Ільва стиснула чашку ще міцніше, але пальці знову потягнулися до губ. Тепло. Спогади. Дотик, що живе у шкірі. Вона закрила очі й дозволила собі згадати — ще раз, востаннє — ту мить, коли все здавалося ясним.

Чотири дні... А здається, ніби він завжди був поруч.

У другий день його повернення вони зіткнулися в коридорі. Його скуйовджене волосся, розгублений погляд, — він здавався одночасно сильним і вразливим. Ільва ще тоді відчула — він не просто повернувся. Він увійшов у її світ.

І бібліотека. Як він спав на канапі... Тиша, що обіймала їх, і відчуття, що поруч із ним увесь світ стишує ходу.

А потім — зустріч біля саду.

Вона говорила з іншими дівчатами, сміялися, ділилися дрібницями дня. Аж раптом усе затихло. Він ішов — упевнено, мов тінь бурі, що знає, куди йде. У чорному камзолі, з поглядом, який прорізав простір, не помічаючи нікого навколо.

— Залиште нас, — його голос був тихим, але владним.

Дівчата розгублено переглянулися — і пішли.

Він простягнув їй троянду — червону, живу, як пульс.

— Це для мене? — її голос тремтів.

— А для кого ж іще? — його усмішка була майже невидима, але погляд... він кричав.

Його пальці ковзнули по її щоці, прибрали пасмо волосся за вухо. І він пішов. Просто. Без слів, без погляду назад.

А вона стояла — з трояндою притиснутою до грудей, із серцем, яке більше не належало їй.

Наступного ранку, коли сонце лише починало підніматися, фарбуючи небо в м’яке золото, Ільва зустріла його у внутрішньому дворі замку. Повітря було свіже, з ледь вловимою прохолодою, але його погляд... в ньому вже жевріло щось тепле, глибоке, майже незбагненне. Його присутність ставала магнітом — тихим, але нездоланним.

Рагнальд стояв біля лави, спершись на холодну кам’яну стіну. В руках — невеликий згорток. Його постать випромінювала впевненість, та саме очі змушували серце Ільви битися швидше.

— Це для тебе, — мовив він просто, спокійно, ніби це була найзвичніша річ у світі.

Вона здивовано поглянула на згорток.

— Що це?

— Подивися, — відповів він, простягаючи його.

Розгорнувши тонку тканину, Ільва побачила дерев’яний гребінь — виточений з майстерністю, прикрашений візерунками, що нагадували хвилі та пташині крила. Він був теплим на дотик, немов зберігав у собі подих того, хто його створив.

Її серце завмерло.

— Це… мені? — прошепотіла.

— Такому волоссю потрібен особливий гребінь, — сказав він тихо, з ноткою лагідності.

Тепло розлилося в грудях. Тривожне й солодке водночас.