Розділ 25

Розділ 25

Ільва Сандстрем

Ільва крокувала крізь темряву, серце її калатало, мов у пастці — кожен удар був і тривогою, і надією водночас. За неї щойно побився принц Рагнальд, і тепер в грудях пульсувало змішане почуття страху і хвилювання.

Щоки спалахнули гарячим рум’янцем, вона закусила губу, намагаючись заглушити шалений ритм серця. Але раптом згадала про Ельсвін — принцову наречену, яка чекала на нього у покоях.

Ільва зупинилася, стримуючи подих. Чи варто повертатися? Та розум наказував — потрібно попередити. Вона розвернулася і швидко повернулася до сараю.

Вартові вже пішли, їхні голоси розтанули вдалині. Рагнальд саме вішав замок на двері. Почувши кроки, він різко повернув голову. Вираз його обличчя змінився — здивування, цікавість і щось більше, що Ільва не могла одразу збагнути.

— Навіщо ти повернулася? — тихо спитав він, ніби боячись, що вона зникне, не встигнувши відповісти.

Ільва всміхнулася — ледь-ледь, загадково.

— Попередити про нічну гостю в твоїх покоях.

Брови Рагнальда злетіли догори, він зітхнув і скоріше ствердно, ніж питаючи, промовив:

— Ельсвін…

— Ти на неї чекаєш? — тихо спитала Ільва, намагаючись зловити справжню правду в його очах.

— Ні, що ти, — відповів він, але в його голосі прозвучала тінь сумніву.

Рагнальд зробив крок уперед. Ільва відчула його близькість, легкий теплий аромат шкіри — змішаний із запахом дерева і чимось ледь вловимим, майже небезпечним.

Обережно, ніби боячись сполохати, він підняв її підборіддя, торкаючись пальцями, що трішки тремтіли. Від цього дотику по всьому тілу Ільви розлилося тепло і холод одночасно — наче подих вітру перед бурею.

— Ти знаєш… твої очі наче світяться зсередини. Це зачаровує, — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

Рагнальд усміхнувся куточками губ і нахилився ближче. Його губи торкнулися її ніжно, ніби боячись зламати крихку тишу між ними. Ільва відповіла ледь помітним дотиком язика — запрошенням до мовчазної згоди.

Він повільно відступив, ніби змушуючи себе зупинитися, і переплів пальці з її.

— Ходімо, я проведу тебе додому, — тихо сказав він.

Ільва кивнула, голос її був м’яким, але впевненим:

— Ходімо.

Рагнар Сандстрем

Біль, що несподівано розбудив Рагнара посеред ночі, був не його власним. Він відчув його від першої миті — інший, чужий, такий, що проникає глибше за звичайний фізичний біль. Це був біль, що належав комусь іншому, але він вловлював кожну його хвилю, ніби вона розривала його зсередини.

Рагнар різко підскочив з ліжка, серце раптово почало битися швидше.
— Що трапилося? — сонно промовила Астрід, дивлячись на нього з тривогою.
— З Рагнальдом щось не так, — відповів він, не зупиняючись, починаючи одягатися. — Йому боляче.

Астрід підвелася на ліжку, її очі наповнилися турботою і непокоїм. Вона мала багато питань, але мовчала — знала, що зараз краще не заважати.
— Ти впевнений? — тихо спитала вона.

— Так, — Рагнар міцно стиснув кулаки, — я відчуваю це.

— Але де його шукати? — промовила вона з сумнівом.

— Він десь неподалік від замку. Ти залишайся, а я піду.

Не чекаючи відповіді, Рагнар вийшов у ніч. Його кроки були легкими, наче він ледве торкався землі, але кожен рух відчувався важким — ніби повітря ставало дедалі густішим і важчим, як тягар на плечах. Біль, що він відчував, поступово слабшав, але вів його до чогось важливого.

Приблизившись до замку, відчуття загострилися. Рагнар закрив очі, прислухаючись до внутрішнього голосу, що шепотів — рухайся до сараїв.

І ось він побачив їх — пару, що стояла біля сараю, зовсім не помічаючи його присутності. Вони цілувалися. Рагнар примружив очі, намагаючись розгледіти риси у тіні ночі, але навіть із його досвідом це було складно.

Його інтуїція підказала, що це Рагнальд. Але хто була та жінка?

Вони рушили в його бік, і Рагнар тихо відступив у тінь, щоб не видатися. Залишаючись нерухомим, він відчував кожен їхній крок, тяжкість ночі на плечах.

Коли пара пройшла повз, він вдивлявся у їхній силует і не міг повірити своїм очам.

Перед ним ішли двоє — вона і він, тримаючись за руки. Їхні фігури, що ще хвилину тому здавалися знайомими, тепер були втіленням чогось неможливого. Чого він ніколи не очікував побачити.

Рагнар стояв на місці, безмовний, спостерігаючи, як їхні руки перепліталися, зливаючись у єдине ціле.