Розділ 21

Розділ 21

Принц Рагнальд Вальдхейм

Запах коней приносив Рагнальдові глибокий спокій. Він завжди відчував особливий зв’язок із цими величними створіннями, ніби вони розуміли його без слів. Граціозні рухи їхніх потужних тіл, блиск розумних очей – усе це здавалося йому якоюсь мовою, зрозумілою лише йому самому. Сьогодні, як і завжди, він знаходив у їхній присутності притулок від тривог.

Прохання батька вирушити до лісу вранці здивувало Рагнальда. Це було щось більше за звичайну поїздку — це означало передачу стародавніх реліквій роду Вальдхейм новому власнику. Але чому так рано? Попереду ще весілля, вагітність дружини, а згодом — коронація. Чому батько поспішав?

Рагнальд власноруч сідлав свого коня, потім допомагав підготувати сідло для батькового. Вони рушали тоді, коли місто міцно спало, тихо, аби не привертати зайвої уваги.

— Все готово? — тихим, але наказовим шепотом пролунав голос короля, який не терпів заперечень.

— Так, — впевнено відповів Рагнальд, ретельно перевіряючи спорядження. — Рагнар зустріне нас на виїзді.

— Тоді вирушаємо, — коротко промовив король, і вони миттю вскочили в сідла — мов дві тіні, що мчать вночі.

Об’їжджаючи вузькі вулиці, оминаючи патрулі, вони нарешті доїхали до поля, де вже чекав Рагнар.

— Тебе ніхто не помітив? — звернувся король, підходячи до коня Рагнара.

— Ні, мій король, — твердо відповів той, зустрічаючи погляд із непохитною рішучістю.

— Добре. Поїдемо трохи повільніше, а тоді пустимо коней в галоп, — король кинув погляд уперед, на шлях.

Прохолодна ніч огортала їх, наче важка вуаль, що не давала заснути. Легкий вітерець, насичений запахом землі і свіжості, грайливо грався пасмами волосся, шелестів сухими травами на узбіччі. Всі троє, мов тіні, мчали крізь темряву. Перед тим, як звернути в ліс, вони промчали майже двадцять кілометрів — втрачали відчуття часу, лише прислухаючись до ритмічного стуку копит і відчуваючи холодне нічне повітря.

Коли ліс почав наближатися, король повільно знизив ходу коня.

— Тут рухайтеся обережно, — трохи знизив голос, ставлячи акцент на важливому. — Стежка видна, але ведіть коня дуже обережно. Трохи відпочинемо, а потім повернемося.

Він неквапливо водив коня кругами, даючи йому охолонути. Рагнар і Рагнальд наслідували його приклад. Час ніби завмер, і вони стали частиною цієї мовчазної, глибокої ночі.

Пробиратися лісом у темряві було небезпечно, але здавалося, що сам ліс їх якось захищає — ніби бажає, аби вони досягли своєї мети. Кожен крок через гілки й колючі кущі здавався важким, але це не зупиняло їх. Ліс ніби вів їх уперед, вказуючи дорогу.

Зрештою вони дісталися невеликої галявини серед дерев. Король спритно зліз із коня, ступив на землю і прив’язав його до дерева так, щоб кінь міг пощипувати траву.

— Далі підемо пішки. Коням тут не пройти, — сказав він, дивлячись на супутників.

Принц і Рагнар теж прив’язали своїх коней, а Бальтазар рушив у глибину лісу. Сонце вже піднімалося, і тепле світло розганяло нічну темряву. Шлях став чітко видним, але в цій частині лісу рідко хто мандрував. Крізь густі зарості проглядалися лише стежки диких тварин, що вели у невідомі напрямки. Жодних слідів людського перебування.

— Куди ми йдемо? — запитав Рагнальд, досі не розуміючи, де вони.

— В лісі є будиночок, — відповів король, не зупиняючись. — Там зможемо перепочити.

— Звідки він тут? — трохи зніяковіло запитав Рагнальд.

— Його побудували ще наші предки, — розповідав Бальтазар, впевнено крокуючи вперед. — На тому місці багато поколінь королів передавали реліквії своїм синам.

— Чому так далеко? — зацікавився Рагнальд, спотикаючись об корінь, що виріс із-під трави. Вчасно вхопившись за гілку, він знову рушив уперед.

— Будь обережнішим, — голос короля став суворим. — Все має бути непомітно. Саме тому йдемо так далеко — щоб ніхто випадково не натрапив на це місце.

Рагнальд кивнув, намагаючись бути уважнішим. Вони всі троє просувалися глибше в ліс, доки король раптом тихо не промовив:

— Прийшли.

Принц і Рагнар озирнулися, але не побачили ні будинку, ні інших ознак людської присутності.

— Тут нічого немає, — здивовано мовив Рагнальд.

— Придивися уважніше, — з усмішкою у тіні обличчя відповів король.

Рагнальд вдивлявся у пагорб перед собою — у заплутане переплетіння коріння, мов тіні самих дерев, і маленькі кущі, що розкидалися по схилу. На гілочках досі висіли сухі ягоди — останній спогад про колишнє життя. Старезне дерево з потрісканою корою і блідим листям стояло, наче охоронець забутого місця.

Легкий вітер грався гілками, змушуючи їх видавати мелодію — не швидку, але проникливу, як ніжна пісня лісу. Промені сонця пробивалися крізь крони, висвітлюючи пагорб і не залишаючи тіней, ніби це місце було занадто чистим і простим, щоб щось ховати. Та раптом, серед коріння, щось блиснуло.

Рагнальд нахилився, підійшов ближче, і серце його забилося швидше.