Розділ 17

Розділ 17

Ільва Сандстрем

Щоденна робота слуги відкривала безмежні можливості дізнаватися те, що інші намагалися приховати. Треба було лише стати тінню — непомітною, тихою, присутньою завжди. Навчитися уважно слухати, ловити обривки фраз, відзначати паузи, з яких раптом проростала найважливіша правда. Люди завжди говорять більше, ніж хотіли б. Варто лише поставити влучне запитання, ненав’язливо пожартувати — і ось уже хтось сам, не відаючи того, підкидає частину розгадки.

Саме так Ільва здобувала знання. Її інструменти — прості фрази, легка усмішка, невимушене співчуття. Вона розмовляла з прачками, служницями, часом перекидалася словами з вартовими. І ті, самі того не помічаючи, починали говорити натяками, залишати напіввідкриті фрази. Бо кожному хотілося відчути себе частиною чогось важливого.

Цьому мистецтву вона навчилася у королеви. Ільва годинами спостерігала, як та веде розмови з дружинами радників, як один лише погляд змінює настрій бесіди. Як тиша може сказати більше, ніж слова.

Кожна крихта інформації ставала частиною складної головоломки. І візерунок, що вимальовувався, вів її до однієї людини, зустрічі з якою вона уникала.

Вартовий.

Вона не хотіла його бачити. І не через страх. Їй страшніше було почути правду — ту, що змінить усе. Але якщо вона хоче дізнатися, що коїться насправді, їй доведеться подолати себе.

Проте не сьогодні.

Цього вечора королева відпустила її раніше. Дивина. Щось трапилося, й хоч Ільва не знала подробиць, вона відчула зміну в поведінці королеви після появи Лейфа. Ледь помітна — але надто знайома, щоб не помітити.

Ільва не питала. Якщо королева схоче — сама скаже. Тож вона лише мовчки вклонилася й вийшла з покоїв.

Було дивно повертатися додому, коли ще не настав вечір. За роки служби в королівських палатах вона звикла до метушні — до ранкових клопотів, денних турбот і нічних доручень. Її шлях завжди пролягав у темряві, серед вогнів і втомлених тіней. А зараз — тепле повітря, ще світло, й уперше за довгий час — спокій.

Місто жило. Після кількох похмурих днів люди вийшли на вулиці. В повітрі бриніли сміх, розмови, дзенькіт підків. Чоловіки поверталися з сінокосів, жінки обговорювали урожай, діти плескалися у калюжах, що ще не висохли після дощу.

Ільва йшла повільно. Усе, що вона почула сьогодні — кожен уривок фраз, натяк, зітхання — кружляли в голові, наче уламки дзеркала, що вперто не хотіли скластися в ціле.

І ще — принц. Його присутність. Те незбагненне тепло, яке виникало, коли він був поруч. Небезпечне тепло, здатне розтопити те, що вона роками будувала всередині.

Це помітила навіть королева.

Це був не той вечір, коли можна сховатися за мовчанням і ввічливістю. Надто довгі паузи, надто розсіяний погляд. Коли королева щось питала, Ільва спершу змушена була згадати саму суть запитання, бо думками була далеко.

— Що з тобою, дитя? — голос королеви був лагідним, хоч очі її не відривалися від паперів, щойно принесених Вальдою.

— Нічого, — відповіла Ільва коротко, опускаючи погляд і повертаючись до складання списку речей, що потребували заміни.

Королева ледь звела брови, але не наполягала.

— Ти десь витаєш, — спокійно зауважила вона. — Я вже втретє прошу тебе розігріти воду.

Ільва ледь помітно здригнулася.

— Вчора з нею щось трапилося, — тихо сказала Вальда.

Вуглинка в пальцях Ільви завмерла.

— І вона вам не розповіла.

Королева повільно підняла очі від паперів. Мить — і її погляд зустрівся з Ільвиним.

— Що трапилося? — у її голосі звучала не тільки турбота, а й сталь. — Мені потрібно втрутитися?

— Ні, моя королево, — відповіла Ільва спокійно, з усмішкою, яку натренувала роками. Її голос був рівний, надто рівний. — Вальда просто хвилюється. Але я впораюся.

Королева кілька секунд мовчала, не відводячи погляду.

— Ти мені не довіряєш?

Її голос став тихішим. Майже материнським.

— Ти знаєш, дівчинко, я завжди допоможу тобі. Завжди.

— І я дуже вам вдячна, моя королево, — Ільва витримала її погляд. — Просто… я думаю, мені потрібно пройти це самій.

Королева зітхнула. Тихо, ледь чутно.

— Як забажаєш. Але пам’ятай: моя порада завжди для тебе відкрита.

— Обов’язково, — кивнула Ільва. — Ваші поради завжди точні.

Ось редакторська версія твого тексту, з невеликим підсиленням образності, плавності та емоційної глибини, без зміни суті чи послідовності:

Королева ледь усміхнулася. Стримано. Але цього було достатньо.

Згадуючи цю розмову, Ільва знала: королева справді допоможе, якщо вона звернеться. Але ця загадка… Вона хотіла розгадати її сама.

Вдихаючи запахи теплого вечора — вогкості землі, скошеної трави, свіжоспеченого хліба — Ільва відчула, як давно не звертала уваги на такі прості радощі. Відтоді, як потрапила на службу до королеви, її дні минали в безперервному русі: то в справах, то в поспіху, то у постійних турботах. Вона або мчала до замку, або бігала містом за наказами, або втомлено брела додому, коли зорі вже розсипалися по небу.