Розділ 4

Розділ 4

Рагнар Сандстрем

Будинок Сандстремів ще дрімав у м’якому сутінковому світлі, що просочувалося крізь важкі бархатисті штори, розсипаючись тонкими смужками по кімнаті, наче магічний пил. У повітрі витав теплий аромат дров, що потріскували в каміні, огортаючи простір затишком і спокоєм. Ільва перед тим, як вирушити до замку, тихо підкинула кілька полін у вогонь, дозволяючи йому розгорітися ще раз. Потріскування дерева розчинялося в тиші, створюючи ілюзію, що час у цьому домі плине повільніше

Тиша тут була майже священною— рідкісною і дорогоцінною. Кожен, хто її відчував, намагався втримати бодай на кілька хвилин.

Рагнар лежав у ліжку, загорнутий у товсту вовняну ковдру, і, можливо, вперше за останні кілька днів дозволив собі просто віддатися сну. Йому не хотілося поспішати — ніби він намагався втримати цей стан рівноваги якомога довше.

Тут, удома, серед тепла й затишку, важкість попередніх днів поступово відступала. Поруч, у цьому ж коконі спокою, мирно спала його дружина, Астрід. Її волосся розсипалося хвилями по подушці, переливаючись у тьмяному світлі. Рагнар міг би годинами просто дивитися на неї, слідкувати за її рівним диханням, помічати ледь помітне тремтіння вій, коли їй щось снилося.

Але сьогодні, як і завжди, думки не дозволяли йому зануритися в цю тишу повністю. Вони безладно кружляли в голові, мов швидкі тіні, не даючи йому знайти справжній спокій.

Навпроти, у маленькому ліжечку, спав їхній син — Бйорн. Йому нещодавно виповнився рік, і він, здавалося, ще не усвідомлював, як сильно змінював цей дім своєю присутністю.

Та навіть будучи таким маленьким, Бйорн уже вмів керувати всім, що відбувалося навколо. Його рішучий голос звучав чітко й наполегливо, змушуючи всіх реагувати на його бажання — від батьків до собаки у дворі, що прокидалася разом із своїм маленьким господарем, коли той починав день.

Згадуючи слова своєї матері, на губах мимоволі розпочалась посмішка. Вона часто повторювала, що Бйорн був точнісінькою копією його самого у дитинстві. І справді, хлопчик ріс жвавим, не любив, коли його залишали без уваги, і не дозволяв нікому спокійно спати — від його маленьких капризів не міг врятуватися навіть сам Рагнар. Проте в цьому було щось таке, що він любив, навіть попри втому.

Але думки про матір завжди приносили з собою більше, ніж просто спогади. Вони огортали його теплом, наче старе, заспокійливе полотно, що стискало серце. І водночас, з цим теплом приходив і гіркий жаль, що проникав у душу, мов холодний вітер. Вона пішла надто рано, і цей біль не покидав його навіть тепер, через місяці скорботи.

Її не стало, коли Бйорну було лише шість місяців.

Вона не змогла пережити втрату чоловіка — його батька, і цей біль повільно роз’їдав її зсередини. Він бачив це, відчував кожну хвилину її страждання, яке не вщухало, навіть коли вона намагалася приховати його. І потім, одного холодного ранку, вона просто вийшла на замерзлу річку. Ніхто так і не зрозумів, що вона там робила.

Рагнар згадав той день до найменших дрібниць. Як він біг по засніженому березі, як йому в обличчя летіли снігові кристали, і як він чув панічні крики, що розривали тишу зимового ранку. Як побачив її тремтяче тіло, загорнуте в хутро, і як серце в нього завмерло, коли він зрозумів, що сталося. В її очах ще жевріло щось… Вона не боялася. Не боролася. Вона просто чекала. Чекала того, кого вже не могла повернути.

Цей образ ніколи не залишав його. Її бліде обличчя, тонкі губи, з яких не зійшла остання посмішка. Вона була такою сильною, і водночас такою вразливою.

Рагнар здригнувся, коли перед очима знову виник її образ. Вітер, сніг, її самотність. Він відчув, як його серце стискається від болю.

Раптом його думки перервав легкий дотик руки. Астрід м’яко стиснула його пальці, її дотик теплий, заспокійливий. Це було так ніжно, що Рагнар на мить забув про все, що тримав у собі. Вона була тут, поруч, і це був інший вид тепла — не болючий, а такий, що зцілює. Він повернув голову, і їхні погляди зустрілися. Її очі були сповнені тихого розуміння. Вона просто була тут, і цього було достатньо.

— Що сталося? — її голос був тихим, майже шепотом, наповненим турботою та ніжністю, яку не можна було не відчути.

Рагнар повільно вдихнув, намагаючись прогнати туман спогадів, що огортав його розум. Вони були настільки живими, ці спогади, що іноді здавалося, ніби він все ще стоїть там, серед снігу, дивлячись на її обличчя.

— Просто згадав маму, — тихо відповів він, і голос його видався самому собі чужим, ніби той біль, що був частиною його серця, все ще жив у кожному слові.

Астрід не стала розпитувати. Вона знала. Іноді є рани, які не можна загоїти, і є спогади, які не потребують слів. Вони просто живуть всередині тебе, тихо бурмочучи у тіні кожного дня. Вона притулилася ближче, дозволяючи йому розчинитися в її теплі.

І саме тоді, коли мовчання стало найбільш співчутливим, у ліжечку тихо заворушився Бйорн. Маленькі рученятка заметалисся, і Рагнар відчув, як усмішка сама по собі пробуджується на його губах. Він повернув голову, і перед ним відкрився цей неповторний момент, коли його син, ще не зовсім прокинувшись, поволі розплющує очі, кліпає кілька разів. Потягнувшись маленькими ручками, він із тихим щебетанням намагається обійняти весь світ, мов би кожен його рух був святом, кожен вдих — чудом.