Розділ 5

Розділ 5

Рагнар Сандстрем

117 зим після розколу

— Ворог дізнався про деякого з нас. Вони почали зникати один за одним. Нам не вдалося вивідати, хто це робив, бо кожен впійманий випивав отруту, перш ніж ... Вони знали, хто ми. Всі помирали від отрути, яка діяла повільно, вбиваючи кожен орган, примушуючи тіло відчувати смерть в кожному її кроці. Спочатку холод, потім слабкість, і, нарешті, агонія, яка забирала останнє. І вже через кілька днів кожен з них залишив цей світ. Твій батько протримався довше всіх.

Батько… чи міг він дійсно бути частиною цієї таємної боротьби? І якщо так, то чому він не розповів про це? Навіщо все це тримати в секреті?

Рагнар вдихнув глибше, намагаючись впорядкувати розбурхані думки. Питання, яке мучило його з моменту приходу в таверну, нарешті вирвалось.

— Чому орден так турбується про королівську родину? — його голос був стриманим, але всередині він відчував, як наростає тривога, що стискає груди.

Харвальд уважно подивився на нього, його погляд був твердим, мов камінь. Він відповів повільно, ніби зважуючи кожне слово:

— Ти знаєш легенду, що королі роду Вальдхейм дарують землі родючість?

Рагнар кивнув, хоча йому було важко повірити, що це більше, ніж просто вигадка. Він пригадував ці історії, що мати розповідала йому в дитинстві.

— Так... чув у дитинстві, — голос Рагнара видався дещо невпевненим.

— Так от, ця легенда — правда.

Рагнар похитав головою, намагаючись збагнути. Як це можливо? Вигадані казки раптом ставали правдою.

— Родина Вальдхейм має зв’язок з островом. І коли світ почне гинути, саме Фалгар стане останім місцем життя, — сказав Харвальд.

Рагнар відчув, як по його шкірі пробіг холод.

— Я нічого не розумію... Як світ почне гинути? Чому? — його голос був сповнений запитань, на які не було відповіді.

Харвальд зітхнув і, наче наважуючись сказати невідоме, відповів:

— Дракони, — одне слово стало наче камінь, що впав у темну воду.

— Що дракони? — перепитав Рагнар.

— Вони — джерело життя, — мовив Харвальд, його голос став тихим, але серйозним. — Ніхто не задумувався, чому там, де з’являлись дракони, земля ставала родючою. Вони, пропускаючи через себе енергію світу, давали життя всьому живому — землі, деревам, рослинам.

Рагнар знову похитав головою, наче не міг повірити в те, що чує.

— Але ж... дракони загинули понад сто років тому.

— Саме так, — підтвердив Харвальд. — Минулого разу світ почав вмирати через сто п’ятдесят років після зникнення драконів. Люди почали полювання на них. Дракени, рятуючи своїх драконів, сховалися на острові, подалі від усіх. Але землі без драконів не могли жити. Врожаї ставали все біднішими, а потім і зовсім зникли.

Старий замовчав, даючи можливість усвідомити сказане.

— Материк тоді був набагато більший, ніж тепер. Лише один його край залишався родючим, той, що був найближче до Дракнесу. І Фалгар... Тому що в нас був король з роду Вальдхейм, — сказав Харвальд. — Тоді люди почали переселятися на Фалгар, бо тут ще була земля, що могла годувати їх.

— Люди переселчлись на острів? — запитав Рагнар, вражений.

— Так, — відповів Харвальд. — Бо тут земля не гинула. А коли Дракени знову вийшли з укриття разом з драконами, місця, яких торкалося їхнє полум’я, або там де драком торкався землі  — все оживало.

Він пригадав те місце на Дракнесі, що бачив сам — мертву галявину, де земля була всіяна склом... Ніби щось пекельне знищило все живе.

— Ми бачили на Дракнесі місце, де нічого не росте. В землі були скляні уламки… Наче хтось опалив їх, там нічого не росло— сказав він, знову відчуваючи той шок, що огорнув його того дня.

— Лише одного разу люди стали свідками смерті дракона. Він спалив сам себе зсередини, — тихо сказав Харвальд. — Його дракен загинув в обвалі. Вони були пов’язані... На тому місці досі пустинно і люди знаходять шматочки скла.

— Чому? — його голос був низьким, ледве чутним.

Харвальд зітхнув, його обличчя було серйозним.

— Не знаю. Жодних записів чому останнє полум’я дракона по собі залишає смерть землі, я не знайшов. Але саме Дракени створили «Землі під Крилами».

— Інгеборда розповідала мені про них… — Рагнар промовив, намагаючись уявити все, про що йшлося. Голос його тремтів від того, що слова ці були вже знайомі, але не мали жодного сенсу.  — Інгеборда донька правителя Стадгарда, — але чи могла вона знати все те, що каже Харвальд?

Харвальд кивнув, та його очі не зводилися з Рагнара, ніби уважно вивчали його реакцію.

— Так, Стадгард — єдина держава, де «Землі під Крилами» ще існують і виконують своє призначення. Всі інші згинули в розломах, — його голос став сумним.

— Ви сказали, що Фалгар продовжить процвітати, коли світ почне гинути. Що ви маєте на увазі? — питання вирвалось з нього, і він сам не знав, чому це звучить так важливо.