Розділ 6

Розділ 6

Рагнар Сандстрем

Рагнар провів рукою по своєму обличчю, зітхаючи важко. Бйорн відчув, як батько знову заглибився у свої думки, і, не вагаючись, запхав маленькі пальчики йому в волосся, сміючись весело, як тільки малюк може сміятися. Рагнар не зміг утриматися від посмішки і, не вагаючись, підкинув сина вгору. Хлопчик відразу ж верескнув від радості, розкинувши рученята в сторони, немов намагаючись обійняти весь світ одночасно.

— Гаразд, маленький воїне, — промовив Рагнар тихо, затримуючи його в повітрі на витягнутих руках. — Сьогодні ми залишимо всі турботи за дверима.

Він притиснув сина до себе, а хлопчик, безтурботно хихикаючи, обняв його міцніше. Рагнар поглянув на вікно, де знову вітер шалено шарпав дерева, а важкі хмари накривали небо, поглинаючи останні промені світла.

Позаду нього, в кухні Астрід вже готувала сніданок, ледь чутно переміщаючись по кімнаті. Вона була вагітна другою дитиною, і хоч животик ще не був помітний, Рагнар помічав, як її рухи ставали все більш обережними, як вона частіше зупинялася прислухаючись до себе та витирала піт з чола. Він знав, що вона втомлюється швидше, ніж зазвичай, тому намагався розвантажити її, віддавши частину обов'язків іншим. Сьогоднішні тренування новобранців він попросив провести одного з командирів, щоб залишитися з родиною.

Аромат свіжоспеченого хліба розливався по оселі, змішуючись із запахом димку від вогнища, і Рагнар відчув, як шлунок нагадуює про себе тихим бурчанням. Він обережно підвівся і передав Бйорна матері, дивлячись на сина з теплом у серці.

— Він твій помічник, — сказав він, усміхаючись. Чоловік взявш хлібну лопату і дістав рум’яні буханки з печі. А рогатиною дістав великий горщик з кашею.

Астрід кинула на нього швидкий, ледь помітний погляд, і на її вустах з’явилася усмішка, схожа на весняне сонце, яке пробивається крізь хмари.

— Помічник? — злегка насмішкувато відповіла вона. — Скоріше, головний наглядач. — Вона забрала у Бйорна дерев’яну ложку, яку той вже встиг націлити на тісто в діжі.

Рагнар не міг не розсміятися, нахилившись до неї і ніжно торкнувшись її щоки губами.

— Тоді, може, головний наглядач дозволить мені поснідати?

Бйорн, почувши ці слова, простягнув до нього рученята, мов погоджуючись з батьком.

— От і добре, — Рагнар взяв сина на руки. — Бо якщо ще трохи почекаю, мені доведеться йти чистити загони на голодний шлунок.

Астрід лише хитнула головою, розливаючи густу кашу в миски.

Після сніданку Рагнар знову поглянув у вікно. Дощ лив, і вітер, здається, став ще сильнішим, загрозливо розгойдуючи гілки дерев, що видавали скрипучі звуки.

— Лише б не посилився... — пробурмотів він, натягуючи шкіряний плащ, що висів біля дверей.

Астрід перевела погляд на чоловіка.

— Навряд чи сьогодні буде гарна погода, — сказала вона, а її очі блиснули тривогою. — Хоч би не застудився.

— Я не хлопчисько, Астрід, — відповів Рагнар, усміхаючись, намагаючись зняти її турботи.

— Але завжди примудряєшся приходити додому в мокрому одязі, — мовила вона, не без іронії.

Рагнар лише знизав плечима, швидко торкнувшись її лоба губами, і рушив до дверей.

— Якщо дощ стихне, прогуляюся з Бйорном.

Астрід підняла брову не вірячи в його слова, і ледь помітно посміхнулася.

— Це вже схоже на обіцянку.

— Я не даю обіцянок, яких не можу виконати, — підморгнув він, перед тим, як зачинивши за собою двері. Виходячи в сіру безжальну зливу, що накривала все навколо.

Вулиці міста, змочені дощем, здавалися мертвими, напівпорожніми. Лише кілька жінок поспішали з відрами, зберігаючи тишу, яка була такою ж важкою, як і сам дощ. Рагнар відчув, як земля ковзає під його чоботами, і вітер пробивається крізь комір. Він стиснув губи і пришвидшив кроки, водяні краплі проникають під шкіру плаща, змушуючи рухатись ще швидше.

— Ох і погода… Невже ми прогнівали Перуна? — пробурмотів він.

Нарешті він дістався до сараїв. Тепло та сухо на відміну від вулиць, тут пахло сіном і затхлістю старих дерев’яних стін. Рагнар зняв плащ, струсивши з нього воду, і повісив на гак, відчуваючи полегшення.

Можливо, дощ все ж вщухне до вечора, — подумав він, споглядаючи, як важкі хмари все ще висіли на небі, але не давали надії на швидке поліпшення погоди.

Він повернувся до рогатини, що стояла серед купи сухого сіна. Але тихий шум з темного кута змусив його насторожитись. Рагнар миттєво прийняв бойову позу, серце пришвидшило біг.

— Та твою ж кікімору! Грег? — його голос був низьким і суворим, хоча в душі зростала злість. Грег із хриплим сміхом повільно підняв голову.

— Н-не кричи… — вимовив Грег, його язик так заплівся. Що доводилосся прислухатисся до його слів. Він відкинув голову назад, повільно ковзаючи поглядом по стінах сараю.

Рагнар зітхнув, обережно наближаючись до друга, і одразу ж відчув запах елю, що висів навколо Грега, як неприємний туман. Всі ознаки вказували на те, що той був п’яний, і це серйозно насторожувало Рагнара.