Розділ 10

Розділ 10

Ільва Сандстрем

Повернення принца було мов грім серед ясного неба, новини миттєво розлітаюлись усіма коридорами. Радість і збудження накрили мешканців хвилею, яка здавалася майже відчутною. Слуги шепотілися у закутках, вартові обговорювали новину у дворі. Замок немов ожив, наповнившись передчуттям змін.

Розмови про весілля спалахнули з новою силою. Вже не просто чутки, а цілком реальна перспектива майбутнього свята змушувала кожного готуватися. "Коли ж спадкоємець?" – було питанням, що лунало частіше, ніж будь-яке інше.

Але серед загального пожвавлення Ільва відчувала не піднесення, а втому. Для неї цей день став початком нескінченних обов’язків. Королева, захоплена підготовкою, наполягла на негайному відновлені всіх весільних приготувань, які з втечею принца були відкладені. Перевірка всього забирала сили та час. Години пошуків у тьмяних сараях, де складалося все, абсолютно все що хочеш можна було в них знайти.

До ночі її думки заплуталися, мов нитки старої пряжі, а тіло гуділо від перевтоми. Темні коридори здавалися довшими, ніж зазвичай, коли вона брела ними, ледве піднімаючи ноги. Вона прямувала на кухню за кофтиною, яку їй позичила одна з працівниць кухні взамін втраченої вранці хустини — тієї, що загубилася, коли вона тікала від Грега.

Замок занурився в нічну тишу. Усі давно спали, лише вартові стояли на своїх постах зовні. У житлову частину ніхто не мав права входити без дозволу короля чи королеви.

Раптом холод пробіг по спині.

Вона різко зупинилася, затамувавши подих.

Позаду чітко лунали кроки. Повільні, розмірені, майже впевнені. Хтось наближався…

Але хто?

У цей час тут не мало бути нікого — варта повинна була закрити всі внутрішні переходи ще декілька годин тому. Її серце забилося швидше.

Невже знову вбивці?

Не роздумуючи більше, вона метнулася вперед, заскочила на кухню й притиснулася до великої бочки з водою. Дихання збилося, а серце гупало так сильно, що, здавалося, його могли почути навіть за дверима.

Двері до кухні тихо прочинилися.

На порозі стояла висока постать у довгому чорному плащі. Капюшон затуляв обличчя, залишаючи лише темний силует. Постать озирнулася, прислухаючись, потім рушила далі, прямуючи до дверей, що вели у господарський двір.

Ільва не ворухнулася. Вона ледь дихала.

Але вітер, що пронісся через прочинені двері, раптом підхопив капюшон, і він злетів, відкриваючи знайоме обличчя, волосся заплетене у тугі коси. Та постать швидко повернула капюшон і зникла за дверима.

Кров відступила від її обличчя.

Вона знала цю людину.

Приголомшення стиснуло груди, залишаючи лише порожнечу й мить нерішучості. А потім – щось глибше, сильніше. Тривога? Ні, страх.

Не зволікаючи більше, Ільва піднялася й, ховаючись між тінями, рушила слідом.

Силует попереду рухався швидко, жодного зайвого звуку, жодного натяку на вагання. Дорога привела їх до старого будинку садівника – покинутої будівлі, яка вже давно мала б розсипатися.

Але крізь щілини у стінах пробивалося тьмяне світло.

Хтось був там. І Ільва мусила дізнатися, хто.

Вона просувалася ближче, ховаючись у тіні, поки не почула приглушені голоси. Серце стиснулося в грудях, коли слова, що прозвучали в напівтемряві, змусили її кров похолонути.

— Ти повинна зробити це, — чоловічий голос звучав жорстко, владно, немов наказ. У ньому не було ані сумніву, ані жалю. — Переспи з ним. Тільки так можна буде сказати, що це його дитина.

— Я... я не можу, — жіночий голос зірвався, ледь чутно затремтів, ніби вона балансувала на краю прірви, ще мить — і впаде. — Це неправильно...

— Але це єдиний спосіб, — після важкої паузи чоловік заговорив знову, цього разу м’якше, ніби намагаючись її переконати. — Інші варіанти не спрацюють. Якщо хтось дізнається про нас… Я навіть не впевнений, що це моя дитина.

— У мене крім тебе нікого не було!

— Звідки мені знати? Ти вже розповідала, що в тебе нікого не було. Але фліртувала зі всіма.

— Спитай у свого друга, якого ти приставив шпигувати за мною!

—Він оберігав тебе.

—І не вберіг.

Напруга згустилася в повітрі, мов перед бурею.

— Ми не можемо відкрито говорити про те, що було між нами, — чоловік зітхнув, але в його голосі не було каяття. Лише холодний розрахунок. — Єдиний вихід — пришвидшити весілля. Лягти в ліжко з принцом ще до нього. І сумнівів хто батько дитини не буде.

— Але я хочу бути з тобою… — прошепотіла вона, і її голос зламався від болю. Відчай, розпач, сльози — все звучало в її словах.

Проте він не похитнувся.

— У тебе немає вибору, — його голос став ще твердішим, ще холоднішим. — Ми не можемо ризикувати. Якщо хтось дізнається — буде біда.

Запала тиша, важка, як камінь, що тисне на груди.