Розділ 12

Розділ 12

Принц Рагнальд Вальдхейм

Спочатку Рагнальд подумав, що це знову зір дурить його, жартує з ним, як завжди після кількох кухлів меду. Просто складки ковдри, — подумав він. Та тяжкий видих, не залишив жодної надії. Його серце завмерло.

Темне волосся, розсипане по подушці, обличчя, яке зазвичай було таким напруженим і холодним, зараз виглядало зовсім іншим — беззахисним, вразливим. Її губи були трохи розтулені, дихання вирівнялосся. Вона спала. Спала в його ліжку.

Рагнальд зробив крок назад.

— Що ти тут робиш? — його голос вийшов хрипким, зовсім не таким, як зазвичай.

Її повіки затріпотіли, перш ніж очі розплющилися, повільно, немов вона була в мареві. І коли вона побачила його, коли усвідомила, що він стоїть перед нею, її погляд став чітким, холодним, вже без тої розслабленості.

Вона сіла на ліжку, м’яко, але швидко, ніби її тіло, розбуджене моментом, намагалося взяти під контроль ситуацію. Її рухи були такими впевненими, що Рагнальд навіть на мить здивувався, як вона могла так раптово змінити свою поведінку.

— Я чекала тебе, — сказала вона спокійно. Занадто спокійно. Це було не природно. Щось у цьому голосі змусило його відчути, що щось тут не так.

Рагнальд від-хилився назад і обперся об стіл. Ноги майже не тримали, але йому було байдуже. Він виглядав жалюгідно — п’яний, виснажений, що вже не міг розібрати, де правда, а де вигадка.

— Навіщо?

Ельсвін відвела погляд, і її руки стиснули ковдру так сильно, що кісточки побіліли. Це було не просто нервове відчуття, це була боротьба. Боротьба з самою собою.

— Я… хочу стати твоєю дружиною, — сказала вона тихо, мов у цьому була вся її біль, вся її боротьба.

Рагнальд кліпнув. Він не міг повірити. Повторив це знову в голові. "Що?".

Ні, це було неможливо. Щось у його голові зламалося. Він засміявся — тихо, без радості, швидше від абсурду ситуації.

— Ти… ти ж казала… — він намагався зібрати думки, його очі, затуманені від алкоголю, зупинилися на її обличчі. — Казала, що любиш іншого.

Її плечі здригнулися, ніби від сильного удару. Очі були червоні від сліз.

Вона заплакала. Сльози ковзали по її шкірі, немов останні залишки надії танули, зникаючи в безодні.

— Я повинна. Це мій обов’язок, — її слова були тихими, з важким тягарем, і вони відлунювали в його грудях, мов молот, що вдаряє по залізу.

Рагнальд не зміг стримати посмішки. Це були не радощі, це була тільки гіркота, яка висіла в його роті.

Він підійшов ближче, сів на підлогу біля ліжка і обперся об нього, дивлячись на неї знизу. Його погляд був важким, немов все, що він хотів, це просто забути.

— Що ж такого сталося, що ти передумала? — запитав він без особливого інтересу, хоч і з ноткою глузду. Він не хотів чути відповіді. Не хотів копирсатися в її причинах. Він просто хотів спати.

Голова сама відкинулася на край ліжка, він закрив очі. Втомлено, остаточно втрачаючи сили. Сон затягнув його в свої тенета. Перед зором показалася дівчина яку він обіймав сьогодні вранці, Ільва. Мяке піддатливе тіло, п’янкий аромат.

Її руки торкнулися його обличчя.

Теплі. М’які.

Губи ковзнули по його губах, повільно, нерішуче.

Рагнальд не одразу зрозумів, що це відбувається насправді. Його свідомість повільно занурювалася в сон, але ця мить… цей дотик… невже Ільва прийшла до нього.

Не відкриваючи очей він потягнув її до себе, притягуючи ближче. Він відчув її тепло, таке живе, реальне, і в одну мить забув про все, що було до цього. Втома, що майже перемогла його, відступила, залишивши лише те, що було найбільш примітивним — бажання.

Пальці Рагнальда, наче слідуючи власним інстинктам, потягли її сорочку, поволі задираючи її вверх. Тепло її шкіри, ніжність її тіла змушували його дихати важче.

…і тоді почув її всхлип.

Тихий всхлип, який прокотився через все його єство, як холодна хвиля.

Це було як обухом по голові.

Він різко відсахнувся, відповз назад, немов від вогню.

Його дихання стало хаотичним, і він намагається зрозуміти, що сталося. Він дивився на неї, спостерігаючи за її сльозами, що покотилися по обличчю.

Ельсвін сиділа перед ним на підлозі, де щойно був він. Її груди здіймалися від важкого дихання. Щоки були мокрі.

Це була не Ільва, яку він бачив у сні. Це був не сон.

Вона плакала, опускаючи сорочку вниз.

— Навіщо ти це зробила? — його голос тремтів, немов від внутрішнього болю.

Вона не відповіла, але її вигляд говорив усе. Вона ледь не заплатила за його помилку.

— Щоб стати твоєю дружиною.

— Ти вже моя наречена. Якщо нічого не зміниться, ти і так станеш моєю дружиною.

По її обличчю знову покотилися сльози, мов живі струмки, що не мали кінця.