Глава 7

Глава 7

Едейла

Скажу так: доволі незвично ходити нічним містом, столицею Каріалону. А особливо зі Саматрою. Перехожі те і робили що оглядалися. Фамільяр лише спостерігала за ними зацікавлено, насторожено так, щоправда, ніби остерігається дрібних злодюжок.

Ми йшли по добре освітлених вулицях. Вдень тут величезні натовпи людей, та й у вечері доволі таки чимало. Гості міста поспішають до трактирів, де зупинилися; городяни йдуть: хто додому після чергового робочого дня, а хто, як і ми із Саматрою, у Ланчесс, квартал розваг.

Квартал зустрів нас гамірними натовпами людей, які снують туди-сюди, шукаючи корчму з найнижчими цінами, чи найпривабливішу; запахом різноманітних прянощів, котрі зазвичай додають до готових страв; а також помітили сторожу міста, у яких роботи завжди більше у Ланчессі, а особливо ввечері, коли люди сходяться, щоб розважитися, у пошуках видовища, адже недарма саме на тутешніх площах частенько збираються вуличні музиканти та актори, показуючи свої вміння захопленим глядачам; багато тут і, як не гірко визнавати, тих, кого називають нужденними, жебраків. Останні часто сидять біля таверн, поставивши біля себе бляшанку чи капелюха, у надії, що хтось дасть їм мідяк, рідше – срібну монету. На моєму шляху, напрочуд дивно, зустріла лише одного такого, можливо, варта уже розігнала усіх. Той, кого побачила, був ще зовсім хлопчиком-підлітком. У Каріалоні зараз багато сімей, що бідують. Ні Август, ні Каміла зі своїми фондами, ні чиновники – ніхто навіть не намагається дбати про, за словами місцевої аристократії, нижчих. Воно, чесно кажучи, й не дивно. Серед простого люду часто не трапляється магів, а ті, хто все ж має дар – не мають можливості поступити в академії чи хоча б школи.

Хлопчик виглядав дуже змарнілим. Певно вже довго не міг нормально поїсти. Мені дуже шкода стало його, адже на собі відчула, що таке голод і холод. Після смерті батьків, нашу родину оголосили поза законом в королівстві. Якби ми не втекли б у сусідню Меласію, нас би у кращому випадку стратили, у гіршому – відправили б на каторгу. Чому так? Та тому що краще вже, на мою думку, та і я впевнена, що брати розділяють мою точку зору, смерть, а ніж прожити у темниці усю частину життя, а вони у Каріалоні не в найкращому стані… Тож я з старшими братами, які на той час мали щонайбільше, маю на увазі Аркагана, років тринадцять. Це мені ще пощастило, бо брати уже на той час мали невеликий, але все ж, досвід по виживанню у дикій природі, мали деякі навички бойових магів, дякуючи покійному татові. Звичайно, навіть у чотири роки я теж дещо вміла та знала, цього вистачило, щоб не бути просто важким  тягарем, а хоч якимось помічником. Отож, ми чи не два роки переховувалися у Каріалоні: то у добрих знайомих, то у лісових хащах, і ще з добрий рік по Меласії блукали, доки нас не вивели ноги до великого торгового порту, Аранти, звідки вже були доправлені столицю. Ось така не дуже весела історійка з мого життя.

Хлопчина, якого я зустріла по дорозі на зустріч, мав смолясте волосся та був одягнений у одяг чистий, хоч і зношений, місцями полатаний чи розірваний, очей я не бачила, бо той сидів з опущеною головою. Я дала йому три золотих монетки, що прихопила із собою. Цього мало вистачити на тиждень для сім’ї, яка б складалася з обох батьків та трьох дітей. Такий висновок зроблений з того, що одяг на п’ятьох, а саме повний комплект, коштував золоту монету (якщо брати до уваги не дуже дорогий, але якісний), і ще за дві у Каріолісі можна купити їжі. На мене здивовано подивилася пара ніжно-карих очей, потім вираз обличчя змінила вдячність.

- Дякую… - почула я несміливий тихий голос. У відповідь лише усміхнулася і уважно приглянулася до підлітка. А що сказати! Він виросте справжнісіньким красенем: ніжно-карі очі мали медовий відтінок, густі брови та довгі вії, яким би позаздрила б кожна дівчина.

Мої роздуми перервалися, коли хлопець швидко підскочив. Він, поклонившись, сказав:

- Красно дякую, ясновельможна пані, - чітко, шанобливо, я б сказала, навіть захоплено протараторів хлопець. А потім додав: – Це дуже щедро з Вашого боку! Дозвольте служити Вам… Зроблю все, що накажете!

Такого я точно не очікувала! Пару секунд боролася з шоком, а потім, здивовано видихнувши, відповіла:

- Нема за що… Але це ти вже, звичайно, занадто про служіння. Навіщо?

- Я сирота… Хотів би віддячити Вам, але не маю нічого за душею… Візьміть мене слугою, виконуватиму все, будь ласка… - а проти «щенячого» погляду я вже встояти не могла. Мені було шкода хлопця. Тому відповіла:

- Якщо тобі так хочеться служити мені, то добре… Як тебе звати?

- Яканрат, - відповів хлопець.

- Гарне ім’я! – на мої слова, Яканрат лише знітився та сором’язливо подякував. – Я поспішаю на зустріч у цій таверні, – а за спостереженнями та роздумами, швидко дійшла до корчми «У старого Меда», – тому ходімо зі мною.

Так, ми разом зайшли до таверни. Зупинившись на порозі, озирнулася. Тут, за найдальшим столиком, у ніші, на мене уже чекали Аркаган і Райлен. Я повела хлопця туди. Брати спокійно сиділи і розмовляли. Я бачила, що Райлен розглядає відвідувачів, сподіваючись побачити мене першим. Помітив швидко. Подавши знак – приклала палець до вуст – попросила його не видавати мене, а сама повільно підійшла до ніші. Для Аркагана ми з Яканратом залишилися не поміченими. Тихо підійшовши зі спини до брата, я прошепотіла йому у вухо:

- А чому не зустрічаєш?