Глава 2

Глава 2

Едейла

Карета виїхала на алею, що вела до столичного будинку королівської сім’ї. Копита коней стукали по бруківці. Нарешті візник зупинив баских скакунів. Я, як істинна аристократка, дочекавшись коли хтось зі слуги відчинить дверцята карети, вийшла. Обпершись на чиюсь галантно запропоновану руку, легко зіскочила на землю та призупинилась. Шпилі замку, через свою білизну, віддзеркалювали сонячне проміння. Я мимоволі прижмурилася від такої кількості світла.

На подвір’ї, біля парадного входу уже скупчилися зграйка цікавих. Поважні лорди та графи легенько кланялись мені, коли я проходила повз. Родовиті дами у пишних сукнях присідали у легких кніксенах. Останні прикриваючись віялами, з цікавістю, а деякі з погано прихованою ненавистю, намагалися видивитися моє обличчя з-під щільної, але легкої вуалі. Я відповідала усім легкими кивками, а порівнюючись з власницями поглядів, повних гніву і ненависті, усміхалася про себе і з деяким злорадством обдумувала, що нехай зляться. Воно ж бо й не дивно, адже у них з’явилася серйозна конкурентка. Більшість з жінок та дівиць, які тут зібралися, були завзятими мисливицями за багатими та титулованими чоловіками. Майже усі із зустрічних з побоюванням поглядали на Саматру. Чоловіки, швиденько заступали жіночу частину, які лише мліли від такої уваги. Наївні… Ніщо не може завадити тигриці перекусити людину, якщо я тільки дам команду.

Тим часом, за роздумами, я легенько, неначе пливучи, піднялася сходинками та увійшла у палац. Опинившись у тронній залі, з цікавістю роззирнулася. Тут майже нічого не змінилося за ці тринадцять довгих років…

Підлога приймальні, як і тоді, натерта до блиску. Позолочені колони сяють. Панорамні вікна з кольоровим склом пускають такі ж сонячні зайчики… Аристократи вальяжно, немов павичі, проходжуються по коридорах, кожен з них іде по своїх справах. Хто в сад, хто в бібліотеку, хтось біжить з паперами. Часом туди сюди снують слуги…

- Леді Сілар! Яка честь, що Ви до нас завітали! – з центральних сходів спускався король разом зі своєю дружиною. Август, разом з його пихатим виглядом, не змінився, хіба що у волоссі додалось сивини. Ошатне червоне вбрання мало б надати йому величного вигляду, але чоловік, котрий так підступно вбив свого Першого радника з дружиною та намагався те ж саме зробити з його дітьми, не додавав мені враження. Її Величність Каміла, все та ж, із завжди надмірним поглядом та крючкуватим носом. Вбрання улюбленого ядучо-зеленого кольору, мало шлейф, який тягнувся по підлозі та змушував королеву раз за разом опускати погляд на поділ сукні.

Я присіла у глибокому реверансі:

- Для мене честь бути Вашою гостею, Ваші Світлості! Ваш палац просто прекрасний, а сад радує око! – улесливо відповіла.

Після урочистого привітання, мене запросили до кабінету Августа.

- Вас прислав правитель сусідньої Меласії? Чи не так? – запитала Каміла.

- Так, я вільна людина, за власним бажанням стала так званим подарунком для Вас. Мене послали, як чудову фрейліну для Вашої Величності…

- Прекрасно! Інгрес! – покликала королева. На її поклик одна з фрейлін поклонилася та підійшла до неї. – Покажи моїй новій фрейліні палац та її кімнату!

Інгрес, білявка з великими сірими очима, повела мене за собою, показуючи палац.

Моя світлиця виявилася біля кімнати Каміли. Велика гостинна з каміном, гардеробна, ванна кімната та спальня... Через великі вікна сонце заливало своїм світлом увесь простір… Загалом мої покої мені сподобалися, навіть дуже.

Проробивши водні процедури, я переодяглася та плюхнулася на ліжко. Варто вийти на зв’язок через артефакт з братами. З них у «мережі» виявилися обоє.

«Лея, як ти?» – запитав, завжди у доброму гуморі, Аркаган.

«Живу і ніжками дригаю…» – жартівливо відповіла я.

«Так, так, авжеж… І як я одразу не здогадався?»

«Годі вже вам! Я радий, що все добре…» – закінчив наші перепирання Райлен.

Я ще поговорила з братами, дізналася останні новини, а з них і те, що Аркаган зараз вартує, Райлен став лучником у спеціальному загоні воїнів. Усі ми посміялися з ситуації, яка склалася через Саматру. Я навіть починала шкодувати, що відправила її з пажем до покоїв, перед тим як зустрілася з королівською сім’єю. Ну дуже хотілося подивитися на реакцію Каміли. А поки я милувалася заходом сонця.

Червоне, розжарене сонце повільно опускалося за обрій… Насувалися сутінки… У кімнату увірвався потік прохолодного вечірнього повітря… Зачинивши вікно, я швиденько юркнула під ковдру та тихенько засопіла.