Глава 4. П'янкий аромат любові

Не встигнуть сховатись! 

Але таки встигли. Молоді парубки, на чолі з височенним красенем, пройшли повз, тихенько крадучись. Що вони сьогодні задумали? 

Імре повільно відпустив леді Розалію, ніби даючи знак, що все гаразд. Та Розалія так перенервувала, що озираючись навколо і відновлюючи рівновагу, нетипово для себе, спіткнулась і почала летіти униз, у самі чагарники дерев. Імре ж, знову не встиг вчасно діяти, і не зміг вчасно її зловити, тож його чорна голівонька почала виглядати її з кущів в ту ж хвилину, щоб допомогти. 

Парубки були вже достатньо далеко, щоб не почути шум копирсання леді Розалі в кроні дерев при підніманні, тож вони і не почули, як переляканий до смерті отруйний павук, з лякливості, укусив за шию молоду пані. Каракурт, отруйний павучок, був достатьо малим щоб не побачити його і його гніздечко в кронах дерев, і одночасно достатньо великим щоб впорскнути отруту в шию пані Розалії. Остання ж, миттєво відчувши неладне, почала крутитись навколо і скидати павука з шиї - досі його відчувала, хоч павук вже давно утік подалі. Її пекла шия, вона шаленими темпами червоніла та набухала. Вже через декілька хвилин пані почала відчувати дію отрути - її очі все більш тяжко відкривались, починались галюцинації, температура підвищилась, почалась шалена спрага і нервове трясіння тіла. Через декілька годин пані помре. 

Імре ж крутився навколо, видивлявся в крону дерев що то за зараза вкусила його пані, і намагався допомогти. Дістав води, окропив нею пані, далі дав напитись, з горем пополам виніс з-під крони дерева на сусідню вулицю, на чисте повітря, розстелив рушника для неї, поклав. Знав, що діє отрута, однак він не був цілителем, тож все, що міг зробити - тільки це. А донести пані самому аж до цілителя, який знаходився в центрі міста, не дозволяло здоров'я. Слуга вже був не молодий, ще й не сильно дужий з вигляду - іноді здавалось, що він навіть менший за Розалію. 

Що ж робити? Куди бігти? Якщо спочатку побіжить до цілителя, то мусить кинути пані тут одну, на дві години, а так не гоже. Раптом знадобиться допомога - а його пані уже марить і бачить сни. Непритомна. 

Занести її теж не варіант - адже дівчина занадто тяжка для нього. Він ледь її дотащив з місця нападу до сусідньої стежки. 

То що, має просто кинути? Чекати біля неї і сидіти, дивитись, як діє отрута? Та його повісять, якщо швидше він сам цього не зробить! Пані, хоч яка була часами каверзна до інших, в глибині душі була доброю, і він страшно не хотів віддавати її життя стародавнім через якогось бісового наляканого павука. 

Розалія лежала, обливаючись потом, і вже згадувала матінку у видіннях, її руки кидались туди-сюди, а дихання було нервовим, часто рваним. Їй ніби снились кошмари. 

Імре нервово зглитнув. Глянув на пані, і почув шум віддаленої юрби юнаків. 

Він вже знав, що зробить наступним. 

Так, король і решта не зрадіють, якщо дізнаються, що розенберці попросили допомоги у буревійників, але діватись нікуди - або вмовить допомогти усіма богами, або пані помре. Остання перспектива не тішила, і була смертельною для обох. 

Виправивши поставу, і швидко глянувши у бік юнаків, Імре поспішив, поки вони не відійшли занадто далеко. Треба поспішати. 

Стежинкою піднявся догори, і наслідуючи юнаків, які знаходились дещо вище, вже через декілька хвилин швидкого бігу досягнув того, що юнаки почули шум та обернулась,щоб перевірити - хто за їхніми безчесними діями шпигує. 

Захеканий, розчервонілий слуга Імре з чорнявим волоссям і руками-спицями ледь-ледь добігав до юнаків. Спочатку юнаки схопились за зброю, але бачачи перед собою тільки подобу Імре, розсміялись. Що він їм зробить? Капітулює з острова? Відбере зброю? Прожене? 

А Імре все підбігав, невідома сила штовхала чоловіка ближче і ближче до юнаків. Юнаки перезирнулись між собою, і найвищий коротко кивнув середньому, розпашілому хлопцеві з сталевим мечем, і другому хлопцеві, який знаходився біля нього, в руках якого була довга палиця. 

Двоє в той же час обернулись, і тихою ходою почали також крокувати до прибуваючого Імре. Може, старий щось сплутав? 

-Заче... Зачекайте!... Та ні ж бо.. Чекайте, панове! - неприродньо високим голосом крикнув Імре до парубків. Нарешті, двоє з них відділились від групи, і покрокували на зустріч до Імре, тож, задоволений своїм кличем, той підійшов спокійніше ближче. 

Зупинився в декількох метрах від двох юнаків. Уклонився низько-низько, і глянувши на найвищого з-під лоба, швидко-швидко затараторив:

-Мене звати Імре, я слуга своєї пані. Мені необхідна ваша допомога - її вжалив смертоносний павук. Знаю, що ви точно не місцеві, але більше, як бачите, на мисі нікого немає. Мушу просити вас про допомогу, сім'я багата тож зможе відплатити вам хоч усе, лиш би пані лишилась здоровою - промовив Імре, все ще нижче схиляючи голову. 

Хлопці перезирнулись між собою, двоє передніх - розсміялись, а ззаду найвищий - ватажок, нахмурився. Вибирали ж спеціально такий день, щоб не було навколо ні людей, ні нікого - день пам'ятних, день коли уся юрба розенберців збирається навколо величезного багаття і вшановує загиблих у війнах. Буревійники знали про це свято, вирішили швидко і незамітно підкрастись до новеньких кораблів і вкрасти декілька. Однак їхні плани переламав Імре, ще й зі своєю пані, яка якимось дурнуватим чином ще й павука тут знайшла. 

Ватажок зітхнув. Насупився, погляд став ще жорстокішим, глянув на Імре цим похмурим поглядом: пора вирішувати, що робити. Рятувати, чи ні. Довіряти, чи ні. 

Імре ж тим часом чекав, і з кожною секундою до нього поверталось пришвидшене серцебиття, починали труситись руки, погляд благально піднявся на ватажка буревійників. Ну-ж бо, невже це була провальна ідея - просити про допомогу? 

Невже розмови про буревійників - брехня, і вони не допомагають тим, хто у штормі лишився без корабля? Так, вони ненавидять, коли розенберці будують багато кораблів, і відбирають тим самим і у них хліб - буревійці крали ці кораблі і насолоджувались, хоча б цим. Бо буревійці також будували кораблі, але щоразу виходило не те, що було заплановано - і кораблі були помітно слабшими, ніж у сусідів. Тож їхні люди просто час від часу заявлялись в пошуках розваг до розенберців, щоб розлютити, крали кораблі, а іноді і за гарними розмовами - і красивих дівчат. Однак, якщо для короля Адріана буревійники несли загрозу, і він вважав, що все це робиться проти нього - адже Розен і Люмберг, дві великі колись країни об'єднали в одну шлюбом Шарлотти та Адріана, то насправді підстув був проти розенберців і їхнього кораблебудування. Дуже вже буревійникам не подобалось, коли їх обганяли.