Лист у Минуле

Пишу тобі листа коли усе минуло,
Але коли нічого не забуто!
Коли ще з теплого від полум'я попелу,
Можливо дістати якусь частину того,
Що вогню вже було подаровано.
Тебе було згадано тисячі разів:
Сотні моїх віршів - це сотні
Нових життів!
Кожне слово як нова ікона.
Кожне речення,
Як солов'їна пісня за вікном.
Але врешті-решт ким я був для тебе?
Покірним рабом?
Ти б могла сказати, що це не так?
Але тоді як?
На інше знову щось інакше?
А де ж ось та велична різнобарвність?
Вона є всюди, але не в моїх віршах!
Всюди шифр невідомого,
А тим шифром і є ти!
Загадку вже розгадано!
Зрозуміла першою - це ти!
І скільки б, що я не сказав,
І скільки б, що я не писав,
Цей лист присвячений тобі,
Можливо колись,
Ти присвятиш подібне мені!
І хоч усе завершено,
Але як покірний раб,
Я залишу купу твоїх фото,
На своїй стіні,
Це подібне до того як отці у церкві,
Порозвішували ікони.
А я бачу все з вікон,
Та чудово розумію,
Що побачене не сон!
І не вкриє вже минуле та вербова гілка,
Бо її вже давно немає як і того літа!
З тієї дивної пригоди,
Що була ніби вчора чи ніколи,
Дивлячись у дзеркало,
Я чудово бачу ту тінь,
Що я бачив рік тому тоді,
Коли побачив ту тінь,
У закинутому домі на панелі.
І тепер цей пазл вже складено,
Картину зібрано!
Тепер мені вже точно зрозуміло,
Що тоді робила тієї ночі в тому домі ти!
Ти намагалася мене приворожити,
І цього ти здобула тоді!
Але не розумію я лише одного:
Чому мене, а не когось іншого?
Як ти збиралася дивитися в очі мені?
Ми ж різні не лише за характером,
Хіба ні?
Мені була важлива любов,
А тобі лиш гроші й золоті монети,
Яких достатньо в тебе принцесо,
Було і без мене.
Твій рід - увесь егоїстичний,
Мій образ аж ніяк не сатиричний!
Тож прошу тебе я знов:
Залиш мене у спокої нарешті,
Адже життя з тобою - це точно не любов!