Епілог

Кімнату огортала напівтемрява. Полум’я кількох свічок хиталося від протягів, що просочувалися крізь вузькі щілини у віконницях, наче сама ніч намагалася вдертися сюди й приєднатися до нашої розмови. Тіні гойдалися по стінах, видовжуючись, зливаючись одна з одною, утворюючи химерні постаті. Часом вони скидалися на демонів, часом — на лицарів, що падали ниць. Я бачив у них відлуння прийдешнього.

Стіни вкривали старі гобелени, виткані ще задовго до нашого народження. На них зображені воїни й королі дивилися на мене так, наче судили мої вчинки. Але я не боявся їхніх застиглих облич. Вони давно мертві, їхній час закінчився. Настав мій.

Помічник сидів навпроти, нервово барабанячи пальцями по різьбленому краю дубового столу. Кожен його рух видавав нетерпіння, невпевненість, небажання слухати мене, але водночас і нездатність відвернутися. Його очі ковзали по моєму обличчю, немов він намагався зчитати бодай натяк емоції, але марно. Я давно навчився приховувати все. Для нього я був холодним, мов камінь, і саме ця крижана оболонка змушувала його коритися.

— Бен виявився слабаком, — нарешті промовив він, голос його тремтів від роздратування. — Ми на нього покладали такі надії, а він їх не виправдав. Не зміг навіть позбутися цього хлопчиська Драгоміра. Це ганьба на весь рід драконів. Його батьки будуть розбиті…

Його слова зависли у повітрі, і я відчув, як у мені закипає холодна злість. Бен справді не виправдав сподівань. Та звинувачувати його було надто просто. У світі немає нічого випадкового, і навіть слабкість може стати частиною великої гри.

— Тут я з тобою не погоджусь, друже, — мій голос прорізав тишу, наче лезо. — Ти бачив, на що він перетворився? Бачив ту силу, яку ледь втримав у руках? Принц вампірів не такий простий. Аларік приховує щось. Я відчуваю це.

Я простягнув руку й торкнувся старої книги, що лежала переді мною. Палітурка, потріскана від віку, видихала запах пилу й попелу. Ця книга була моїм вікном у темні знання. Літери, виписані кров’ю, шепотіли мені щоразу, коли я гортав сторінки. Вони обіцяли велич і силу тим, хто не боїться переступити межу.

— Він може стати серйозною перешкодою, — промовив я тихіше, майже шепотом. — І саме тому його треба контролювати. Не можна дозволити, щоб його сила вийшла з-під влади. У наступному навчальному році цим займешся ти.

Мій співрозмовник здригнувся, наче від удару. Його пальці заскрипіли по дереву столу. Він не хотів цього завдання, і навіть не приховував свого невдоволення.

— Мало того, що я змушений знову прикидатися учнем, сидіти в цьому недолугому тілі, — пробурмотів він, стискаючи зуби. — Так тепер ще й мушу доглядати якогось вампірчика? Це приниження. Я не завинив настільки, щоб мене карали подібним чином.

Я нахилився вперед, упираючись долонями в стіл. Полум’я свічки відкинуло різку тінь на моє обличчя. Я відчував його слабкість, і ця слабкість розбурхувала мою злість.

— У кожного з нас є обов’язки, які ми не хочемо виконувати, — сказав я повільно, наче вирізьблював ці слова в його свідомості. — Але саме в цьому полягає справжня сила. Не в задоволенні, а в здатності підкоряти себе меті.

Я зробив паузу, провів пальцями по обкладинці книги. Символи на ній ніби засвітилися вогнем, хоча я знав — це лише гра світла.

— Ти повернешся в Академію, — продовжив я. — Там ніхто й не запідозрить, ким ти є насправді. Для них ти залишишся взірцевим учнем із бездоганною репутацією. А саме ця маска зробить тебе небезпечним. Вони ніколи не встигнуть побачити удар, коли він впаде.

Я бачив, як його щелепа напружилася, як він намагався боротися з власним спротивом. Але врешті-решт опір танув. Він завжди корився. Він міг сердитися, міг бурчати, але робив так, як я наказував.

— І не забувай, — я нахилився ближче, щоб наші погляди зустрілися, — ми робимо це не просто так. Твої страждання будуть винагороджені. Ми отримаємо більше, ніж будь-хто здатен уявити.

Його подих став важчим, він відкинув голову назад, зітхнув і, здавалось, змирився. Все ж вони це все робили заради спільної мети. А значить потрібно потерпіти. І тоді все буде добре.

— Як скажеш, — промовив він після довгої паузи. — Я роблю це заради нашої мети. Ще трохи — і ми все отримаємо.

Його голос пролунав, наче клятва. І я відчув, як у мені прокидається впевненість. Це був ще один крок у нашій грі. Аларік, його друзі, навіть уся Академія — вони лише фігури на шахівниці. І я вже почав рухати їх.

Я відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Переді мною постав трон, залитий вогнем. Натовп схиляв коліна, вимовляючи моє ім’я. Це не було маренням. Це було майбутнє. Моє майбутнє.

Свічки догоряли, залишаючи по собі запах воску й довгі тіні, що звивалися на стінах. Я провів рукою по обкладинці книги, ніби відчуваючи тепло живого серця.

— Дуже скоро, — прошепотів я. — Дуже скоро всі вони заплатять за свої помилки. І тоді ніхто не зможе мене зупинити.

Помічник мовчав. Та я знав — він теж відчував наближення змін. За вікном завив вітер, і вогонь свічок тремтів, немов визнаючи мої слова. Я розплющив очі й подивився в темряву. Це була не просто ніч. Це був початок. Початок дороги, якою я йтиму до кінця. І коли настане час, навіть самі боги схилять голови перед моєю волею.