Ілларія

Вже пройшов тиждень, а я досі не могла оговтатися від того, що сталося. Здавалося, що час іде вперед, що сонце так само сходить і заходить, що Академія живе своїм звичним життям — але всередині мене нічого не змінювалося. Усі ці події, ця війна й боротьба, навіть попри перемогу, залишили в душі порожнечу. Таку глибоку, що іноді мені здавалося — я більше ніколи не зможу заповнити її нічим.

Я не раз ловила себе на тому, що серед сміху й голосів інших учнів раптом відчувала, як мене охоплює тиша. Усе віддалялося — і я залишалася сам на сам із власними спогадами. Наче все було неправдою: Бен, його усмішки, його обійми. І водночас ця неправда залишила на мені шрам, який тепер не зникне.

Бен… його ім’я ще довго було, наче отрута на моїх губах. Я довго не могла зрозуміти, як це могло статися. Як я могла так сліпо й довірливо вірити йому? Він вміло ховав свої справжні наміри, підлаштовувався під мої бажання, говорив те, що я хотіла чути. Його голос здавався теплим і щирим, його погляд — відкритим, а дотики — такими ніжними, що я ніколи не запідозрила б брехні. Усе це виглядало так переконливо, що я навіть не сумнівалася. А тепер розумію: він був лише актором. Його слова були репліками з чужого сценарію. Його усмішки — маскою. Його кохання — вигадкою.

Чим довше я про це думала, тим більше відчувала, як глибоко він мене зрадив. Я дозволила собі відкритися, пустила його ближче, ніж будь-кого раніше, і отримала в результаті ніж у спину. Усе те, що я сприйняла за щирість, виявилося розрахунком. І найгірше — я справді в це вірила. Я носила в собі його образ, думала, що це справжнє почуття, а виявилося — це був лише ключ, яким він відмикав мою довіру, аби знищити нас.

Може, я й сама не завжди була чесною. Може, приховувала щось про себе, про свої справжні почуття, про свої страхи. Але це не давало йому права грати моїм серцем, права руйнувати те, у що я вкладала душу.

Та попри всю цю гіркоту, мої думки все частіше зосереджувалися не на ньому, а на зовсім іншому. На Аларіку. Я не могла перестати згадувати той бій. Його очі, що спалахнули полум’ям демона. Його крила, чорні й потужні, які розрізали небо. Його силу, що вихлюпувалася назовні, наче вогонь, і могла знищити все довкола.

Я бачила, як він балансував на межі життя і смерті, як темрява в його жилах поглинала його, і серце стискалося від страху. Я знала, що в ту мить він не просто боровся з драконом — він боровся і з самим собою. І те, що він вижив, що повернувся — було дивом.

Хоч в ньому живе живе демона та є ця чужа, небезпечна магія. Хоч він може бути жорстоким, різким, іноді навіть байдужим. Але це нічого не змінювало. Я не хотіла втратити його. Мені було страшно кожного разу, коли я уявляла, як він міг не витримати у тій битві. Якби дракон переміг… що залишилося б мені після цього? Пустка. Безодня, у яку я б провалилася назавжди.

Тепер він був у своїй кімнаті. Я знала, що він збирає речі, і відчувала, як час тисне на мене, змушує поспішати. Грегорі зараз був із Амелією, і я вирішила, що це найкращий момент, аби поговорити з ним. Я не могла більше відкладати.

Мої кроки відлунювали в коридорі, коли я йшла до його дверей. Вузький прохід здавався довшим, ніж будь-коли раніше. Кожна тінь ніби тягнула мене назад, змушуючи зупинитися. Кожен подих здавався надто гучним, серце билося так, що я боялася — він почує його ще до того, як я зайду. І все ж я підняла руку й постукала.

— Заходь, — пролунав його голос.

Я відчинила двері й одразу завмерла. Він стояв біля ліжка, знявши сорочку, і готувався вдягнути іншу. Його спина, рельєфна, сильна, була вкрита тонкими слідами бою. Декілька рубців свідчили про недавні рани, але навіть вони не зменшували його привабливості — навпаки, робили його ще більш справжнім, живим, небезпечним.

Лише мить — і всі мої думки про розмову зникли. Моє серце зреагувало швидше, ніж розум. Це було так дивно: я бачила його не вперше, але кожного разу, коли він був ось так поруч, я наче ставала просто дівчиною, яка не вміє приховувати власних почуттів. Він помітив мій погляд і ледь всміхнувся.

— Надивилась? — запитав він насмішкувато, спостерігаючи за моєю реакцією. — І як? Тобі сподобалося те, що побачила?

Я примружилася й зробила вигляд, що байдужа. Хоча мені було все важче себе контролювати поруч з ним. Він щось робив зі мною.

— Було б на що, — відповіла, намагаючись приховати, як насправді пришвидшилося моє серце.

Він засміявся. Цей сміх завжди діяв на мене дивним чином: у ньому було щось хижо-спокусливе, але й справжнє водночас. Це був сміх того, хто знає, ким він є, і не боїться нікого.

— Ілларіє, навіщо ти прийшла? — він одразу відкинув жарти й поглянув серйозно. — Я не люблю розмов ні про що. Давай вирішимо все зараз.

Його прямота знову збила мене з пантелику. Я знала, що прийшла сюди, щоб поговорити. Але коли він стояв так близько, коли його погляд пронизував мене, я губила всі слова. Мені здавалося, що варто мені лише заплющити очі — і я відчую його дотик, і весь світ розсиплеться на уламки.

— Поговорити, — прошепотіла я, намагаючись подолати хвилювання.

— Про те, що я тобі подобаюсь? — він знову всміхнувся. — Чи ти хотіла одразу зізнатися в коханні?

Я відчула, як кутики моїх губ самі зрадницьки піднялися в усмішці. Так, це було настільки в його стилі. Самовпевненість, яка іноді дратувала, але водночас притягувала.

— Ні, я… — почала я, але він не дав закінчити.

У наступну мить він опинився зовсім близько. Його губи торкнулися моїх. Поцілунок був раптовим, несподіваним, але водночас — таким правильним. Усі мої бар’єри розсипалися, ніби їх ніколи й не було. Моє тіло відгукнулося миттєво, серце затремтіло, і я зрозуміла, що не хочу чинити опору. Усе довкола зникло. Залишилися тільки ми. Коли він нарешті відсторонився, його голос був тихим, але впевненим.

— Розслабся, Ілларіє, - сказав він. – Я не завдам тобі шкоди. Я… закоханий у тебе. І не боюся це визнати.

Я заклякла. Це було наче громовий удар серед ясного неба. Усе, що я відчувала, раптом отримало підтвердження. Мій світ на мить зупинився. Його слова прозвучали щиро, і я знала: це правда.