Глава 24

Вчора був день прощання з Ізабель. Навіть сама погода віддавала данину її жертві. Хмари низько висіли над Академією, здавалося, вони ось-ось торкнуться веж і дахів. Небо було важке, свинцеве, і кожен подих вітру ніс у собі відчуття жалоби. Хоча це й не дивно — вона ж була стихійником.

Існує давня легенда: коли стихійник помирає, сама природа оплакує його. І цього разу легенда виявилася правдою. Вітер стогнав у шпаринах, ніби тужив разом із нами, а дощ то починався, то стишався, немов не міг зважитися, чи варто плакати. Похмура вологість огортала нас, пробирала під одяг, вселяючи ще глибше відчуття втрати. Здавалося, що сам світ зупинився й прислухався до скорботи.

На жаль, я знала її не так добре, як хотілося б. Ізабель завжди здавалася тихою, стриманою, але водночас — неймовірно сильною. Вона ніколи не намагалася бути в центрі уваги, але коли говорила, її слухали. У її погляді було щось таке, що змушувало довіряти їй, навіть якщо ти знав її всього кілька днів. Тепер же вона померла героєм.

Ця думка різала душу: її більше немає серед нас. Порожнеча від цього була така велика, що навіть повітря здавалося важчим. Я ловила себе на тому, що весь час озираюся, ніби сподіваюся побачити її знайому постать серед натовпу. Але її вже не було. І ця відсутність була гострішою за будь-який ніж.

Я не хотіла навіть уявляти, що відчуває її родина. А Мелісса… Вона більше не намагалася прикидатися сильною. Її очі були червоні від сліз, плечі здригалися, і кожна спроба стриматися закінчувалася новим риданням. Подруга значила для неї надто багато. Я бачила, як вона трималася поруч із Себастьяном, шукаючи в ньому опори, але й він був зломлений.

Його постать здавалася порожньою, мов скам’янілою після виверження вулкана, який вирвав із нього все тепло. Його руки безсило висіли, він майже не говорив, а якщо й вимовляв слова, то вони губилися у вітрі, ледь чутні, ніби вимовлені самим собі.

На прощання приїхали і батьки Ізабель. Їхні обличчя були вбиті горем настільки, що на них неможливо було дивитися без того, щоб у горлі не стискався клубок. Вони втратили доньку. Найстрашніше, що може статися з батьками.

Я відвернула погляд, бо не мала сил бачити їхні очі, сповнені безнадії. Серце боліло за них, але я знала — ніхто не здатен полегшити їхнього страждання. В їхніх зморшках, у тремтячих руках, у погаслих зіницях була така відчайдушна втрата, що навіть сама Академія ніби схилила вежі у скорботі.

Аларік теж страждав. Він не міг пробачити собі того, що Ізабель врятувала його ціною власного життя. Його руки тремтіли, коли він стояв біля її труни, а в зіницях горів вогонь провини. Я знала, як він себе картатиме — це було видно по кожному його жесту, по кожному вдиху. Але водночас я розуміла: якби не вона, помер би він. І тоді я втратила б брата. Ця думка пронизувала мене до кісток, змушуючи триматися за кожну мить, яку ми ще мали разом.

Називати його братом було все ще дивно. Слова ніби застрягали в горлі, але в цей день я відчула: тепер усе правильно. Не так, як тоді з Рейвенпортами, коли я намагалася переконати себе у належності до чужої родини. Тепер це було інакше. Я справді була на своєму місці. І це давало сили.

З Беном ніхто не прощався. Це було б блюзнірством. Він зрадив нас, а його обличчя й досі стояло перед очима, перекошене від ненависті. Стільки часу він був серед нас, сміявся разом із нами, сидів поруч за вечерею — і водночас готував зраду. Його присутність тепер здавалася тінню, яка тільки й чекала моменту, щоб ударити.

Від нього залишився лише попіл після битви з Аларіком. Що ж там сталося між ними насправді — ми так і не дізналися. Рік мовчав, а ми не наполягали. Йому і без того було важко. Але факт лишався фактом: Бен був переможений. І хоча в його смерті не було жодної жалоби, порожнеча від втрат не ставала меншою. Нас залишилося лише п’ятнадцять. Я ніколи не думала, що це число скоротиться так швидко.

Після всього я вирішила не гаяти часу й нарешті поговорити з рідними батьками. Після пережитих подій вони отримали дозвіл приїхати до Академії. Серце шалено калатало в грудях, коли я про це думала. Це ж були мої справжні батьки. І хоча ми ніколи не бачилися, в мені жевріло якесь тепле відчуття. Я знала: ця зустріч змінить усе.

Я хвилювалася страшенно. Думки плуталися: а раптом вони мене не приймуть? А раптом подивляться й побачать у мені чужу? У голові спалахували всілякі сценарії, від найкращих до найгірших. Я навіть не знала, що робити, коли двері відчинилися і вони ступили всередину. Ноги ніби приросли до підлоги, руки похололи. Час на мить завмер.

Але всі мої страхи виявилися марними. Зоріна — мама, я вже не сумнівалася — першою кинулася до мене. Вона обійняла мене так сильно, що мені здалося, ніби хруснули ребра, але я відчувала лише радість. У цих обіймах було все: тепло, спорідненість, безумовна любов. Те, чого я так довго чекала.

— Я ще тоді відчула, що це ти, — прошепотіла вона мені у волосся. — Ти одразу здалася мені такою близькою… Але коли Аларік розповів про Реджинальда… — її голос затремтів, і вона ще міцніше притисла мене. — Байдуже. Тепер ми разом. Донечко. Ми наздоженемо всі ці роки. Тобі сподобається Валорія, я обіцяю. Там ти відчуєш, що вдома.

Сльози навернулися мені на очі. Я навіть ніколи не бачила цієї країни, але відчувала до неї якусь особливу, незрозумілу любов. Наче щось у мені вже давно належало їй. Мабуть, так і є — у крові закладено зв’язок із рідними землями. А у вампірів цей зв’язок ще сильніший.

Я перевела погляд на батька. Джейкоб Драгомір — могутній король, постать, що викликала повагу й навіть страх. Високий, з темним волоссям, із суворими, але красивими сірими очима. Він справді виглядав велично. Та коли він підійшов і притягнув мене в обійми, я відчула його сльози. Справжні, гарячі, щирі. Король Валорії плакав, тримаючи свою доньку. Його плечі здригалися, і це видовище ламало будь-які уявлення про непохитність влади. Він не був зараз правителем — він був просто батьком, який повернув загублену дитину. Я завмерла в цих обіймах і зрозуміла: тепер я точно на своєму місці.