Глава 24

Вчора був день прощання з Ізабель. Навіть сама погода віддавала данину її жертві. Хоча це й не дивно, все ж вона була стихійником. Навіть існує легенда, що коли стихійник помирає, то погода оплакує їх. На жаль, я мало її знала. Та вона померла героєм. І від цього ставало дуже сумно, адже її більше немає з нами. Я навіть не хочу уявляти, що зараз відчуває її родина. А Мелісса... Вона вже навіть не намагалася бути сильною. Подруга значила для неї дуже багато, і мені справді було її шкода. Прибули й батьки Ізабель, що були просто вбиті горем. Вони втратили доньку, це найгірше, що може бути. Не хочу уявляти це. Аларік же звинувачував себе, хоча якби не Ізабель, помер би він. Тому для нього це теж було досить важко. А я не хотіла втратити брата, хоча й не зізналась би йому в цьому. Для мене досі було дивно його так називати. Проте цього разу, на відміну від того разу з Рейвенпортами, я відчувала, що ось тепер все правильно. Я була на своєму місці.                              

З Беном же ніхто не прощався. Звичайно, адже він був зрадником. Стільки часу хлопець був серед нас, а ми ж нічого не помічали. Від нього залишився лише його попіл після битви з Аларіком. А от що там сталось між ними... Рік вперто продовжує мовчати. А ми ж і не наполягали. Бен переможений, і ми можемо більше не хвилюватися. Ось так несподівано, нас лишилось всього п'ятнадцять. Навіть не думала, що так станеться все швидко.                                                                                                          

Я вирішила не гаяти даремно час, і поговорити з рідними батьками. Після всіх подій, вони отримали дозвіл на приїзд до Академії. Я дуже хвилювалася, адже це були мої рідні. Однак я відчувала якесь незвичне тепло навіть при одній думці про нашу зустріч. Я зможу побачити своїх маму та тата, а ще обійняти їх. Не даремно тоді, під час нашої розмови з Зоріною в батьківський день, я відчувала щось рідне. Проте тоді все було не зовсім так. І я була не дуже готова, особливо коли вони стояли у дверях. Я хвилювалася. А раптом вони мене не приймуть? Хоча це все було даремно. Зоріна... Ні, мама, виправилась я, підійшла та міцно обійняла мене. Так, що в мене мало не тріснуло кілька кісток. Але все добре.                                                                                                                                                          

- Я ще тоді відчула, що це ти. Ти одразу мені здалася такої близькою та рідною. Але коли Аларік розказав про Реджинальда... - прошепотіла вона. - Байдуже на все, тепер ми точно будемо разом. Донечко. Ми наздоженемо ці всі роки. Все обов'язково буде чудово. Тобі сподобається Валорія.  

Насправді я вже відчувала якусь особливу любов до країни, яку ніколи не бачила. Напевно саме це і є любов до рідних місць, до яких завжди тягне. А у вампірів же ще сильніший зв'язок. Я подивилась на свого батька. Він був високим, з темним волоссям та гарними сірими очима. Здавався суворим, та коли притягнув мене у свої обійми, я відчула його сльози. Джейкоб Драгомір, могутній король, не зміг стримати своїх емоцій. Ось тепер я точно на своєму місці...