Аларік

Ізабель померла.

Ці слова й досі не вкладалися в моїй голові. Я повторював їх подумки знову і знову, ніби сподівався, що вони розчиняться у тиші, втратять сенс, стануть просто безглуздим звуком. Та вони не втрачали своєї ваги. Кожне повторення било в груди, наче молот, від якого не можна ухилитися. Світ залишався незмінним: сонце сходило й заходило, у вікнах Академії палали вогні, десь у коридорах дзвеніли голоси, хтось сміявся, хтось закохувався… а її більше не було.

Це здавалося несправедливим. Світ не мав права бути таким самим після того, як він забрав Ізабель. Вона була тиха. Ненав’язлива. Вміла загубитися серед натовпу так, що інші й не помічали її присутності. Але я бачив більше. Я бачив її справжню сутність — внутрішній вогонь, якого вистачило б на цілу армію. Сила, що не піддавалася жодній логіці, поєднувалася в ній із характером, який не ламався навіть під натиском найчорнішої магії. Вона могла підбадьорити мене одним поглядом і розтрощити мою впевненість одним різким словом.

А її усмішка… Я ловив себе на тому, що бачив її навіть тоді, коли заплющував очі. Усмішка, у якій завжди жило трохи світла й трохи смутку, ніби вона знала більше, ніж дозволяла сказати. Усмішка, яка тепер залишилася лише в моїй пам’яті.

І все це — через мене. Точніше, заради мене. Якби не Ізабель, я би не стояв тут зараз, живий. Вона витягла мене з пастки ціною власного життя. Я досі чув її голос у голові, коли вона сказала: «На тебе чекає величне життя, а мій час сплив». Я тоді розлютився, намагався заперечити, кричав, але бачив у її очах — вона вже все вирішила. Її рішення було спокійним і остаточним. І тепер я живий, а вона — мертва.

Я мусив змиритися з її вибором. Але змиритися — не означає забути. Її смерть не повинна залишитися безкарною. Я поклявся: убивця заплатить. Це найменше, що я можу для неї зробити. Це мій борг.

«Вбиймо його разом», — прошипів голос демона в мені, гарячий, як розжарене залізо. — «Він заслуговує на смерть. І ти це знаєш. Прийми мене, прийми мою силу — і ти зможеш».

Цього разу я не сперечався. Я вже не мав вибору. Чорна магія дракона була надто потужною, аби протистояти їй самотужки. А демон… він був не просто спокусою. Він був у мені давно. Його магія текла в моїх жилах, пульсувала під шкірою, наче отрута, яка з часом стала частиною мене. Я не хотів цього визнавати, але саме вона тримала мене живим. Це був мій козир.

— Ну що, Аларіку, — пролунав знайомий голос. Бен вийшов із темряви. Його усмішка була хижою, без жодної тіні співчуття. — Намалюєш мою смерть? Чи спалиш мене своїм вогнем? Чим здивуєш цього разу?

— У мене є краща ідея, — прошипів я, відчуваючи, як у мені пробуджується чужа сила. — Повір, тобі сподобається.

«Дій», — сказав я демону. — «Я дозволяю».

Він не змусив себе чекати. Мої очі спалахнули помаранчевим, зіниці витягнулися у вертикальні щілини, як у хижака. За спиною виросли два чорні крила, масивні, вкриті прожилками, ніби створені з самої ночі. Я відчув, як магія демона вливається в мене — пекуча, але водночас солодка, спокуслива. І замість страху я відчув полегшення. Я більше не тікав.

Бен завмер на мить. Його очі звузилися. Він не очікував цього. І цього було досить. Я рвонув уперед, схопив його за горло й, змахнувши крилами, підняв нас у нічне небо. Земля лишилася далеко внизу. Вітер свистів у вухах, розриваючи думки. Я дивився на нього й знав: карати його швидко було б занадто милосердно. Він мав зрозуміти — кожен подих Ізабель він відпрацьовує болем.

Я відпустив його. Його тіло полетіло вниз, та ще в повітрі почало змінюватися. Тріск кісток, ревіння, що розрізало ніч, і от уже переді мною не людина, а дракон. Темна луска вкрила його тіло, крила розкинулися так широко, що небо ніби стало замалим. Очі палали розжареним вогнем, а рев здіймався такий, що навіть зорі тремтіли.

— Непогано, — прогарчав він, піднімаючись. — Але ти не впораєшся. Я — принц темряви, спадкоємець магії древніх.

Він виплюнув стовп полум’я. Вогонь розпанахав ніч, але моє тіло витримало. Як і моє власне полум’я — його. Ми билися, немов два боги, що зійшлися в небі. Кожен удар віддавався громом у горах. Кожен змах крил зривав бурі. Небо тріскалося від нашої люті.

Я знав: так ми можемо боротися вічно. Але часу в мене не було. Внизу — війна. В Академії чекали ті, кого я мусив захистити: Дарсана, Іларія, інші, хто ще залишився живий. Я не мав права програти.

«Дай мені більше контролю», — зашепотів демон. Його голос липнув, наче смола. — «Я зможу його вбити».

Я мовчав. Якщо я дозволю — я ризикував втратити себе. Але я вже відчував: програю. Кожен його рух ставав точнішим, удари — важчими. Він грався зі мною. Як кіт із мишею.

«Я твій єдиний шанс. Не змушуй мене чекати», — демон засміявся, і сміх його лунав усередині, розриваючи голову.

— Це простіше, ніж я думав, — проревів Бен-дракон. — Принц вампірів, кажеш? Я очікував більшого.

Його слова мене не розлютили. Навпаки — заспокоїли. Я вдихнув. І зробив вибір. Адже інакше все закінчиться досить швидко. І постраждає ще більше людей.

«Добре. Але я контролюю все», — відповів я.

Демон увійшов у мене з новою силою, злився так щільно, що я вже не відчував межі між нами. Сила хлинула в кожну клітину, розривала зсередини, але робила моє тіло швидшим і точнішим. Світ змінився. Я бачив його слабкі місця, кожну тріщину під лускою, кожен рух наперед. І я бачив у його очах страх. Він не очікував, що я зможу стати сильнішим за нього.

Мої руки зібрали енергію. Вона була чорною, густою, ніби сама ніч стала матеріальною. Куля росла, пульсувала, світилася темним сяйвом, подібним на антипод сонця.

— Це для Ізабель, — прошепотів я.

Я кинув кулю. Вибух розірвав небо. На мить світ став яскравішим за день. Гуркіт прокотився горами, розбудив землю. І коли світло згасло — не було нічого. Лише попіл, який вітер розвіяв по світу. Жодного крику. Жодної останньої фрази. Просто — кінець. Я завис у небі, важко дихаючи. Моє серце билося, але не з переможного тріумфу. Усередині розливалася порожнеча. Я помстився. І все ж це не повернуло її.