Глава 23

Не довго думаючи, монстри напали. Це все сталося якось занадто несподівано, однак ми були вже готові. Все ж мене з дитинства виховували як воїна, проте було важко відбиватись. Занадто багато було цих створінь. Грегорі вдалось, за допомогою свого дару, оживити лавочки, що дуже нам допомагали. Хоча виглядало це досить дивно. Ілларія ж підняла кілька скелетів тварин, які захищали її. А от ми з Аларіком віддали перевагу мечам. І коли в нього покращилась підготовка? Напевно це через Зоріну. Все ж вона намагалася зробити з племінника воїна. І я її прекрасно розуміла. Та наших сил все одно було мало.                                                                                                                                    

- А для тебе, Аларіку, я маю особливий сюрприз. - посміхнувся зловісно Бен. - З тобою в мене особисті рахунки.                                                                                                                                                              

І він кинув в нього кинджал, від чого я мало не закричала. Я тільки знайшла свого брата, і не хотіла його зараз втрачати. Це все немає так закінчитися. Кинувшись до нього, я вбивала всіх на своєму шляху. Ні, Аларік не має померти. На нього ще стільки всього чекає, тому я маю його зараз врятувати. Все відбувалося настільки швидко, але для мене час ніби зупинився. Я вже майже бачила, як кинджал пронизує тіло Аларіка. Та цього не сталося. Дехто закрив його своїм тілом та прийняв увесь удар на себе. І це була Ізабель. Краєм ока я бачила й інших, що вступила в бій. Та я на це не зважала. Зараз для мене головним було лише це. Підбігши, я допомогла витягти лезо. Ізабель ледве дихала, і я прекрасно розуміла, що вже нічого не зможу зрозуміти. Якась впевненість була в мені, і це мене справді лякало.                                                                                                                                                  

- Чому ти це зробила? - прошепотів Аларік. - Навіщо ти врятувала мені ціною свого життя?                    

Поряд вже з'явилась Мелліса та Себастьян, на яких боляче було дивитись. Ще б, Ізабель займає важливе місце в їх життів. Це їх горе, не моє. Проте всередині мене теж з'явилася якась порожнеча. Вона віддала своє життя за мого брата. І я нічого не могла зробити. Безсилля знищувало зсередини кожного з нас.                                                                                                                                                    

- Тебе чекає видатне майбутнє. Стільки пригод... - прохрипіла Ізабель. - Ти ще не раз врятуєш світ. Я бачила це. Попереду випробування та битви. І зараз ще зарано тобі покидати своїх близьких. А я... - вона закашлялась. - Найвидатніше, що я можу зробити - це дати тобі шанс виконати свою місію. Саме це і є моє майбутнє.                                                                                                                                         

І вона закрила очі. Останній подих Ізабель, і вона вже ніколи не відкриє очі. Поряд з нею на коліна впав Себастьян та видав нелюдський крик, від якого навколо почало збиратись полум'я. Крик Фенікса, я читала про нього. Це і справді було занадто боляче для нього, адже він закохався у цю дівчину. А тепер втратив її. Навіть не хочу думати, що він відчував.                                                                            

- Реббека, йди сюди. Терміново. - покликала я. - Допоможи стримати його силою льоду, інакше все тут буде знищено.                                                                                                                                                    

Дівчина кивнула і прийнялась виконувати. Все ж добре, що в нашій групі є дівчина з такою силою. Вона зробила все, аби погасити це полум'я. Мелісса ж намагалася заспокоїти Себастьяна. Спільними зусиллями їм вдалося це зробити. Аларік же піднявся з дикими очима. Я бачила, що от от демон переможе. І цього разу вже нічого його не зупинить, адже ненависть захоплювала усю свідомість хлопця.                                                                                                                                                              

- Ріку. - прошепотіла я. - Не треба...                                                                                                            

- Це не ваша битва. Я впораюсь з ним. - сказав він. - Не хвилюйтеся за мене.                                         

Більше не говорячи нічого, вампір пішов до Бена. Тепер магія повністю керувала ним. З такою кількістю ми швидко розправилися з демонами. Себастьяна та Меліссу лишили з тілом Ізабель, аби вони могли попрощатись. І їм це зараз справді необхідно. А от Аларіка досі не було. І я вже почала хвилюватись. Якщо він не впорається з Беном? На що здатний дракон з темною магією? Вампір хоч і доволі могутній, однак я ж не знаю, як все складеться. І тільки я вже приготувалась прийняти бій, як приземлився Аларік. Він мав чорні демонські крила та помаранчеві очі з вертикальною зіницею. Мить, і все зникло як і не було. Та я це добре запам'ятала.                                                                                      

- Бен нам більше не зашкодить. - сказав хлопець і втратив свідомість.                                                      

Ну що ж, це хороша новина. Грегорі встиг підхопити Аларіка та покласти його на землю. В нього просто закінчилися сили й тепер йому треба відпочити. Сьогодні ми перемогли, але якою ціною...