Глава 23

Не довго думаючи, монстри напали. Це сталося занадто раптово, наче світ навколо вибухнув темрявою й злобою. Земля затремтіла, повітря загусло від смороду сірки та паленої плоті, а їхні реви врізалися у мозок, змушуючи серце битися швидше. Від лютого гуркоту тріскали навіть камені під ногами. Проте ми були готові — у кожного з нас вистачало рішучості й відваги.

Все ж мене з дитинства виховували як воїна, і зброя в моїй руці була продовженням мене. Та навіть попри це, було надзвичайно важко відбиватися. Їх було занадто багато. Демони сунули лавиною, безкінечним натовпом, їхні очі палали, наче пекельні вогні, а зуби клацали так, ніби вони вже смакували майбутню жертву.

Грегорі зреагував першим. Його обличчя сповнилося напруження, і за мить дерев’яні лавочки довкола нас ожили. Вони тріщали й скреготали, рухаючись, немов істоти з плоті й крові. Їхні дошки стали руками, ніжки — ногами, і вони почали бити демонів, розкидаючи їх у різні боки.

Це виглядало майже абсурдно — дивитися, як меблі перетворюються на солдатів, — але водночас це було надзвичайно вражаюче й корисно. Завдяки цьому ми отримали кілька додаткових хвилин, щоб зібрати сили.

Ілларія не відставала. Її тонкі пальці тремтіли, але голос був твердим, коли вона вимовляла закляття. Із землі піднялися кілька скелетів тварин, давно загиблих, але тепер ожилих завдяки її силі. Їхні кістки рипіли, очниці спалахнули примарним вогнем. Вони виступили стіною перед своїм господарем, перегороджуючи шлях тим, хто наважувався напасти. Я відчула холодок по спині: їхня хода була мертвою, але впевненою, а з їхніх порожніх черепів віяло смертоносною відданістю.

А от ми з Аларіком віддали перевагу мечам. Лезо у моїх руках співало, розтинаючи повітря й залишаючи криваві сліди на тілах демонів. Моя долоня була вся у крові, але я не відчувала болю — лише жагу битися далі. Найбільше мене вражав мій брат. Його рухи стали швидкими й точними, удар за ударом він відбивав напади.

У його очах світилася зосередженість, у поставі — сила. Він більше не був недосвідченим хлопцем, що сумнівався у власних силах. Переді мною стояв воїн. І я знала, чия це заслуга. Зоріна. Вона вклала в нього все, аби зробити з нього захисника. І тепер я розуміла, чому.

Та навіть з нашими силами цього було замало. Демони йшли хвиля за хвилею, і кожна секунда здавалась вічністю. Повітря тремтіло від криків, брязкоту металу й рику чудовиськ. Ми ледве трималися на ногах, проте здаватися ніхто не збирався.

— А для тебе, Аларіку… — пролунав зловісний голос Бена. Його обличчя перекосила холодна посмішка, у погляді світилася темна насолода. — Я маю особливий сюрприз. У мене з тобою особисті рахунки.

Мить — і кинджал з його руки полетів у бік мого брата. Блискуче лезо розсікло повітря, і світ наче сповільнився. Серце зупинилося. Я тільки знайшла його, тільки знову відчула, що ми разом… і зараз могла його втратити.

— Ні! — зірвалося з моїх вуст.

Я ринулася вперед, прорубуючи шлях серед демонів. Кров летіла бризками, але я нічого не бачила й не чула. Увесь світ зник, залишилася лише ціль — врятувати його. Я майже бачила, як клинок пронизує його тіло… Та цього не сталося. Хтось закрив його собою.

Ізабель.

Лезо пронизало її тіло. Вона хитнулася, але не впала. Її очі світилися болем і водночас неймовірною силою. Я підбігла, допомогла витягти кинджал. Її тіло вже майже не слухалося, дихання було уривчастим. У мені прокинулася страшна впевненість: я не зможу її врятувати. І саме ця безпорадність лякала найбільше.

— Чому ти це зробила? — голос Аларіка тремтів. — Чому врятувала мене ціною свого життя?..

Мелліса й Себастьян вже були поруч. Їхні обличчя були знівечені відчаєм. Для них Ізабель була більше, ніж подруга. Це їхня втрата, їхній біль. Але і я відчула порожнечу всередині. Вона віддала життя за мого брата, а я не змогла її врятувати.

— Тебе чекає видатне майбутнє… — хрипіла вона, ледве ворушачи губами. — Стільки пригод, стільки битв… Я бачила, ти ще врятуєш світ… Ще зарано тобі йти. А я… — вона закашлялась, губи вкрилися кров’ю. — Найвидатніше, що можу зробити, — дати тобі шанс виконати свою місію. Це і є моє майбутнє…Вона закрила очі. Її подих урвався.

Себастьян упав на коліна. Його крик був жахливим — не людським, а пташиним, пекучим. Крик Фенікса. Вогонь вирвався з нього й почав палити все навколо. Я знала, що читала про це, але бачити — зовсім інше. Його біль був нестерпним. Він втратив кохану.

— Ребекко! — закричала я. — Швидко! Стримай його льодом, інакше все згорить!

Вона підбігла, і з її рук вирвалися крижані хвилі. Вони обвили полум’я, приглушуючи його. Мелліса ж обійняла Себастьяна, намагаючись втихомирити. Лише спільними зусиллями нам вдалося стримати стихію. Аларік піднявся. Його очі палали ненавистю. Я бачила: демон усередині вже майже переміг.

— Ріку… — прошепотіла я. — Не треба…

— Це не ваша битва, — глухо мовив він. — Я впораюся з ним. Не хвилюйтеся за мене.

Його голос був чужим. Він уже належав магії. Ми розправилися з рештою демонів, але всередині було пусто. Себастьян і Мелліса залишилися з тілом Ізабель. Вони мали попрощатися. Це був їхній біль, і ми не могли забрати його у них.

А от Аларіка довго не було. З кожною хвилиною мій страх зростав. Якщо він не впорається? Що тоді? Дракон із темною магією — це сила, яку я навіть не могла уявити. Його битва з Беном відбувалася десь поза нашими очима, але кожен удар відлунював у моєму серці.

І коли я вже приготувалася бігти йому на допомогу, він з’явився. Приземлився перед нами. Його обличчя було змучене, тіло — подряпане, але він був живий. І те, що я побачила, змусило мене похолонути.

За його спиною розкрилися чорні крила. Справжні демонські крила, вкриті темними прожилками. А його очі світилися вогнем — помаранчевим, із вертикальною зіницею, неначе в хижака. Це тривало лише мить, і все зникло, але я знала: це було реально.

— Бен нам більше не зашкодить, — тихо промовив він і втратив свідомість.