Глава 22

Увесь тиждень Зоріна та Джейкоб поривались приїхати. Вони навіть кілька разів майже зробили це. І здавалося б, що може зупинити двох могутніх вампірів від того, аби побачити доньку вперше за стільки років? Нічого. Адже вони з легкістю могли б з’явитися у будь-який момент.

Та всього лише одне прохання Аларіка — дати мені час — мало дивовижну силу. Вони чекали роками, тож змогли зачекати ще трохи. Я хотіла їх побачити, та поки не була готова до цього. Для мене все ще було дивно усвідомлювати, що я принцеса вампірів. І щодня я наче заново звикала до того, що я Дарсана Драгомір. Ця думка викликала в мені якісь теплі й водночас тремтливі відчуття. Я вперше справді відчувала себе частиною чогось більшого, ніж сама. Частиною родини.

Спочатку Ілларія була дуже сумною. Вона втратила сестру. Хоча, глибоко в душі, я думаю, подруга завжди відчувала, що я не Рейвенпорт. Щось у ній підказувало їй це ще від самого початку.

Та з часом сум змінився на тиху радість: Лія щиро була вдячна долі за те, що я нарешті знайшла свою справжню сім’ю. Вона сміялась, коли ми сиділи разом, але в її сміхові завжди вчувалася тінь смутку, адже ми обидві знали — попереду важке майбутнє.

Я ж колись перетворюся на вампіра. Проте сумнівалася, що Ілларія боятиметься мене. Вона була тією, хто здатний бачити серце, а не лише оболонку. Іноді мені навіть здавалося, що вона підтримує мене більше, ніж я сама себе.

Грегорі також ніби зітхнув із полегшенням, хоч і намагався приховати свої емоції за звичною маскою спокою. У його очах інколи проблискувала ревність — особливо тоді, коли він бачив, як поряд зі мною тримається Аларік. Та коли правда розкрилася, і стало відомо, що він мій брат, Грегорі врешті заспокоївся.

Наші стосунки змінилися. Ми стали ближчими, але вже по-іншому. Тепер між нами не було непорозумінь чи натяків на щось більше. Лише довіра. Лише спільне прагнення захищати одне одного.

Пари підходили до завершення. Останні дні в Академії були сповнені особливої напруги. Скоро літні канікули, і я вирушу у Валорію — свою рідну країну. Там я зможу ближче познайомитися зі своїм народом, адже одного дня мені судилося стати їхньою королевою. Ця думка здавалася такою далекою, що іноді хотілося відмахнутися від неї.

Але вона невпинно нагадувала про себе. Я почала частіше замислюватися, якою правителькою хочу стати. Чи вистачить у мене сили? Чи зможу я оберігати свій народ так, як цього прагнули мої справжні батьки?

На щастя, тут, в Академії, не потрібно було складати іспити. Ніхто не відраховував учнів, знання оцінювали не формальною системою, а вмінням діяти в реальності. Тому вже о першій годині дня ми були вільні. Ще трохи — і я поїду додому. Додому… це слово тепер мало зовсім інше значення. Воно гріло, але й тривожило водночас.

Можливо, саме через близьку подорож я проводила так багато часу з Грегорі. Ми розмовляли, гуляли, навіть тренувалися разом. Його спокій та врівноваженість допомагали мені триматися, навіть коли всередині все клекотіло від емоцій.

Я знала, що побачу його і влітку, але в душі все одно жевріло дивне відчуття тривоги. Наче цей спокій був надто крихким. Це тепер я знала, що то — вампірська особливість. Ми відчуваємо небезпеку інтуїтивно, раніше, ніж вона приходить. І коли я сказала про себе «ми», це вже не здавалося чужим. Я поступово приймала свою природу.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо озвався Аларік, підійшовши ближче. Його голос був глухим, сповненим напруги. — Ніби щось має статися.

Я мовчки кивнула. Звичайно, брат теж відчував це. Наш зв’язок тепер був сильніший, ніж будь-коли. І від цього мені було легше. Не я одна. Ми — разом.

— Ми маємо знайти Ілларію, — сказав він. — І якнайшвидше.

Знову лише кивок у відповідь. Серце калатало, наче намагаючись випередити події. Невиразний страх пульсував у грудях: щось не так із Лією. Ми зібралися втрьох — я, Аларік та Грегорі. В Академії її не було, але й територію вона не покидала. Це означало, що залишався сад. Саме туди ми й кинулися, не гаючи жодної секунди.

Я боялася, що ми запізнимося. І тоді я ніколи собі цього не пробачу. Коли ми увійшли в сад, серце стислося. Те, що я побачила, закарбувалося в пам’яті назавжди.

Ілларія намагалася сховатися від хлопця, що нависав над нею. Його очі горіли божевільним вогнем, обличчя перекосилося в жорстокій усмішці. Він тягнув до неї руки, і я одразу зрозуміла — він хотів убити її. Ніяких сумнівів.

— Бен… — вирвалося в мене.

Так ось хто. Я завжди відчувала, що з ним щось не так. Та заради Ілларії заплющувала очі на дрібні тривожні знаки. І тепер бачила, що не дарма підозрювала. Він був небезпечний. Бен не одразу помітив нас. Та коли його погляд ковзнув у наш бік, він розтягнув уста в дивній посмішці.

— Амеліє, Грегорі, який приємний сюрприз, — промовив він. Його голос лунав надто спокійно, аж мороз біг по шкірі. — Знаєте, ви мені завжди подобалися. Ми могли б навіть стати друзями, - він розсміявся, різко й холодно. — Чого не скажеш про тебе, Аларіку. Шкода, що я тоді не вбив тебе. Ти мене надто дратуєш.

— Це був ти? — у голосі Грегорі бриніла лють. — Ти винен у всьому цьому?

— Я думав, що ти розумніший, — зневажливо кинув Бен. — Це ж очевидно. Так, це був я. І тепер ви знову все зруйнували. Як і завжди.

Ілларія кинулася до нас і сховалася за моєю спиною. Вона вся тремтіла, очі її були повні сліз і страху. Я відчула, як у мені піднімається хвиля гніву. Я не дозволю нікому її скривдити.

Ми були втрьох, а він — один. Аларік і Грегорі хоч і не були вправними в рукопаші, але їхня магія могла дати нам перевагу. Я була певна: ми впораємося.

— А тепер буде справді цікаво, — прошипів Бен і плеснув у долоні.

У ту ж мить повітря навколо здригнулося, і з темряви виповзли десятки істот. Нижчі демони. Їхні тіла вкривали луска та тіні, очі світилися червоним. Вони сичали, краплі слини падали на траву, випалюючи її.

Я вихопила меч. Тепер уже не було сумнівів: легкої сутички не вийде. Нас чекала битва за виживання. Дихання сповільнилося. У вухах лунав стукіт мого серця. Я знала: від цієї миті наші життя змінилися остаточно. І в цьому бою не буде права на помилку.