Глава 21

Що? Можливо, мені зараз почулося? Або якісь галюцинації. Цього просто не може бути. Я не Дарсана Драгомір. Ритуал крові ж показав зовсім інше… Хіба таке взагалі можливо? Яким чином тоді всі докази вказували на те, що я — Рейвенпорт? Усі папери, ритуали, навіть сам Реджинальд вірив у це.

Але чому ж я так і не відчула, що належу до цієї родини? Можливо, саме тому, що це неправда. Глибоко всередині я відчувала це ще від самого початку. Щось не сходилося. Кожен крок серед Рейвенпортів відчувався, немов чужий одяг, який ніколи не стане зручним. І тепер виходить, що причина в цьому — моє справжнє походження. Але ж у те, що я — Драгомір, повірити ще важче.

— Але як таке можливо? Як узагалі може бути, що я Дарсана? — здивувалася я. — Ритуал крові ж…

— Бували випадки, коли він помилявся, — озвалася Ілларія. Її голос тремтів, у ньому бринів не менший шок, ніж у моєму. — Дуже рідко, проте я читала про це. Якщо накласти сильне закляття, воно здатне обманути навіть ритуал. Той, хто це робив, явно знав, що тебе можуть відправити в Королівську Академію. І заздалегідь підготувався.

Я дивилася на неї й розуміла, що ми обидві зараз перебуваємо в стані, коли земля вислизає з-під ніг. Звичний світ, у якому ми жили, щойно розсипався на друзки. Ілларія виглядала розгубленою, її обличчя зблідло, а в очах застиг страх, немов вона теж боялася почути підтвердження слів Аларіка. Вона міцно стискала руки, нігті врізалися у долоні, та все одно не могла приховати тремтіння.

Аларік підійшов ближче. Його обличчя досі було напружене, проте в очах світилася радість. Така щира й неприхована, що я ледь витримала цей погляд. Він, мабуть, відчував полегшення, щастя — адже нарешті знайшов сестру, яку шукав роками. А я? Я просто не могла це вмістити у своїй голові.

Я вампір? От чому я ніколи не могла нормально спати, от чому сни здавалися мені надто реалістичними, а світ — надто яскравим. Усе, що раніше видавалося дивиною, тепер мало пояснення. Але ж я не хочу бути ним! Це одна з найнебезпечніших рас. Я не хочу, щоб мене боялися. Не хочу, щоб у кожному моєму жесті бачили загрозу. Не хочу втратити себе й перетворитися на когось, ким мене змусила стати кров.

А ще… це означає, що Зоріна Драгомір — моя мати. Ось чому тоді, під час нашої зустрічі, від неї йшло те дивне тепло, яке я не змогла пояснити. Це було щось більше, ніж випадкова симпатія. Це був зв’язок крові, який проривався крізь будь-які закляття.

— Дарсана… невже це справді ти? — прошепотів Аларік. Його голос зірвався, став майже ламким, і він простягнув руку, ніби боявся, що я щезну, якщо торкнеться. — Я знайшов тебе. Навіть не віриться, що ти цілий рік була тут, а я й не помічав…

— Як ти здогадався? - я заплющила очі. Голова йшла обертом від усього почутого. – Чому ти такий упевнений, що я — Дарсана?

— Смак твоєї крові дав мені зрозуміти, — відповів він. — Навіть у не ініційованих вампірів вона інша. Особлива. Ми одразу відчуваємо це, ще по запаху. А твоя була… дивною. Я думаю, що то було ще одне хитромудре заклинання моєї матері. Але попри все в тобі є кров Драгомірів. Це неможливо сплутати.

Його голос тремтів, але водночас звучав твердо. У ньому відчувалася впевненість, яка не залишала місця сумнівам. Я була його сестрою.

— Та й кулон, — він упевнено глянув на мене. — Це рубін, прикрашений візерунком дерева? - я мовчки кивнула. — Це кулон моєї тітки Зоріни. Вона приготувала його для своєї доньки. Ми маємо давню традицію. Часи для вампірів завжди були важкими. Тож перед народженням дитини мати пише вісімнадцять листів — по одному на кожен рік — і готує подарунок. Потім усе це замикається в родову скриньку, яку можна відкрити лише кров’ю. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі про свою матір? Вона тому й залишила тобі скриньку, щоб ти знала: ти — бажана дитина.

Я відчула, як серце стислося. Тепер усе справді сходилося. Я ж не могла просто відкрити скриньку… поки випадково не поранилася. І тоді вона піддалася. А всередині й справді були листи від моєї матері. Я тримала їх у руках, перечитувала, але не могла зрозуміти: чому вони здавалися такими близькими? Наче кожне слово писане саме для мене.

Тепер я знала чому. Та прийняти це… нестерпно важко. Усе моє життя останнім часом було сплетене з таємниць і напівправди. Я вже встигла змиритися з думкою, що я Рейвенпорт. Почала будувати з цього нову ідентичність, шукати місце серед них, намагатися переконати себе, що я частина цієї родини. І тільки-но моє життя увійшло у більш-менш звичне русло, виявилося, що все це — ілюзія. Закляття моєї рідної тітки змусило мене повірити у брехню.

А тепер я мала визнати: я — Дарсана Драгомір. Загублена принцеса вампірів. Та сама, якої всі шукали й яку всі втратили. Моє життя вже ніколи не буде таким, як колись. Я зціпила зуби, щоб не заплакати.

— Вибач, Аларіку, — прошепотіла я. — Я розумію, що ти хотів би зараз зі мною поговорити… Та дай мені час. Я мушу звикнути до цього.

Він лише мовчки кивнув. Його погляд був теплим, але я бачила: йому теж боляче. Він чекав цієї миті роками, а тепер мусив відпустити мене хоча б на крок, бо інакше я зламаюся.

Я розвернулася й швидко вийшла. Не могла більше залишатися тут. Повітря здавалося задушливим, кожна стіна тиснула на плечі. Серце калатало так сильно, що я чула його удари у вухах.

Так, я втратила сестру. Але знайшла брата. І тепер багато чого стало зрозумілим: чому мої почуття до нього завжди були дивними. Не романтичними, а чимось іншим, глибшим. Кров тягнулася до крові.

Але як тепер почувається Ілларія? Вона ж вважала мене Амарантою. А я — зовсім інша людина. Мені щиро шкода, що я не її донька. Але жити в ілюзії — ще гірше. Вони заслуговують на правду. І я мушу знайти спосіб сказати їй це. Не зараз, коли сама ледве стою на ногах, але скоро. Бо брехня ранить набагато сильніше, ніж правда.

Я зупинилася в коридорі, стиснула в руці кулон. Він світився теплим світлом у тіні. І я зрозуміла: він не мій. Я маю його повернути. Адже я не Рейвенпорт. Я — Драгомір. І моє життя відтепер назавжди змінилося.