Глава 20

Аларік в той час встав, та закрив мене собою. Це було зроблено скоріш на інстинктах, і я навіть не встигла нічого сказати. Ще б, він же вампір та рухається набагато швидше, ніж я. Але хто з нас має військову підготовку? Це я маю захищати його. Так що, нехай він посунеться. Хоча, мені й приємна така турбота. З іншого боку я ж не воїн тепер, а принцеса, що одного разу має посісти трон. А значить моєю безпекою опікуватимуться інші люди. Та битва не відбулася, адже всередину забігли Роуен, Саймон та Зак. Ось вони, воїни, що і мають нас захищати. Останній же, підбіг до мене та почав уважно розглядати та крутити в різні сторони. Це теж якийсь цікавий прояв турботи?                                            

- Ти в порядку? - я ж лише кивнула. - Точно все добре? Адже ви тут просиділи стільки часу. - та я і справді почувала себе досить добре.                                                                                                            

Він повернувся до Аларіка, аби впевнитися, що і він в порядку. Та той і досі виглядав так, ніби побачив якогось привида. Що ж сталося? Я ніби нічого дивного тут не побачила. Або щось відбулося, коли він був тут один. Може, моя кров занадто противна? Ну не знаю, раніше мене вампірчики не кусали, тому і не можу сказати.                                                                                                                                              

- Йдемо на вихід. - кинув Зак. - Небезпечно тут знаходитися.                                                                      

Виявляється, ми були в підземеллі школи. Тобто весь час ми були так близько, і добре, що нас знайшли, адже я не уявляю, що сталося б далі. Тим паче невідомо скільки Аларік зміг би стримувати свої вампірські інстинкти. Там нас чекав Грегорі, який одразу ж притягнув мене в обійми. Ілларія, та Реджинальд тримались ж осторонь. Оце так компанія. Останні двоє були якимись дивними. Що взагалі відбувається?                                                                                                                                     

- Я так радий, що ти ціла. - сказав Грегорі. - Ми так сильно хвилювалися за вас. Якби Ізабель не побачила...                                                                                                                                                        

Я лише посміхнулась йому. Уявляю його стан. Якби я була на його місці, то просто зійшла б з розуму від хвилювань. Але тепер можна видихнути, адже зараз все в порядку. Ілларія також обійняла мене, а от Реджинальд тримався осторонь. Тепер я остаточно впевнилася, що тут щось не так. Ще й подруга була засмученою.                                                                                                                                               

- Що таке? - спитала я. - Ви якось дивно виглядаєте. Ніби щось намагаєтеся приховати від мене.          

Зрозумівши, що зараз буде якась розмова, лишились лише я, Ілларія та Реджинальд. Ну, і Аларік, чомусь. Це ж ніби родинна розмова, до чого тут він? Або я просто чогось не знаю, або на мене зараз чекає чергова приголомшлива новина.                                                                                                         

- Я прибув сюди лише кілька годин тому. - почав Реджинальд. - Коли ти зникла, вони виклали мене, аби провести ритуал пошуку. Це мало б допомогти одразу знайти вас та врятувати, адже ніхто не знав, яка небезпека може загрожувати вам. Та моя кров не підійшла. - в його очах стояли сльози. - А потім, ми знайшли ту скриньку у твоїй кімнаті. І я впізнав кулон. Адже він належав лише одній жінці. І це не моя дружина.                                                                                                                                                              

Він підійшов ближче та подивився очима, що були сповнені болю. Це людина, що в один момент втратила все. Хотілося просто втішити його якось, але це було не можливо. Не можу дивитися на нього, адже чомусь ще раніше знала, що він мав на увазі. Я ж відчувала, що не належу до родини Рейвенпортів.                                                                                                                                         

- Ти не Амаранта. - прошепотів він. - Моя донька мертва. Ритуал крові обмануло якесь дивне закляття. І я не твій батько.                                                                                                                                               

Він вже не соромився сліз. В один момент, він ніби постарішав на кілька років, а на плечі ліг величезний тягар. Це знову був той розгублений чоловік, що втратив близьких. Тепер знову лише Ілларія триматиме його в порядку. Реджинальд прийде в норму, але на це потрібен час. Не в силах це бачити, він пішов.                                                                                                                               

- То хто ж я? - прошепотіла я.                                                                                                                           

- Все дуже просто. Відповідь завжди була перед нами, але лише тепер я впевнений. - подав голос Аларік. - Ти моя сестра. Ти Дарсана Драгомір, спадкоємиця престолу Валорії.