Глава 20

Аларік у той час різко підвівся й закрив мене собою. Це було зроблено скоріш на рівні інстинкту, ніж усвідомлено, і я навіть не встигла нічого сказати. Ще б пак, він же вампір, рухається значно швидше, ніж я можу уявити. Але хто з нас має військову підготовку?

Це ж я повинна захищати його. Тепер я — та, що навчалася магії й бою, та, що мала би відповідати за чиєсь життя. І водночас — принцеса, яка одного дня має посісти трон. Я мала би бути сильною, навчитися не лише покладатися на інших, а й брати відповідальність. А він, незважаючи на власне виснаження, інстинктивно виступив щитом для мене. Усередині мене боролися дві думки: нехай посунеться, бо я сама повинна стати на захист, і… яка ж приємна ця несподівана турбота.

Втім, битва так і не розпочалася. У наступну мить у приміщення вдерлися Роуен, Саймон і Зак. Вони увірвалися рішуче, немов буря, заповнивши простір гостротою зброї й магії, готові в будь-яку мить кинутися на ворога. Ось вони — воїни, які й мають нас захищати, ті, хто вмів тримати в руках меч і стояти до кінця. Мені залишалося лише спостерігати.

Зак, побачивши мене, рвучко підбіг і, не питаючи дозволу, взяв за плечі, розглядаючи з усіх боків, нахиляючи голову, ніби боявся пропустити найменшу подряпину. Його пальці міцно стискали тканину, погляд метався, торкався мого обличчя, рук, шиї. Це теж було проявом турботи — грубуватої, прямої, але щирої.

— Ти в порядку? — його голос прозвучав різко, як команда.

Я лише кивнула. Слова застрягли в горлі — чи то від втоми, чи від напруги. А ще більше я досі була здивована реакцією Аларіка. Що ж не так з моєю кров’ю?

— Точно все добре? — він нахилився ближче, майже заглядаючи у вічі. — Адже ви тут просиділи стільки часу…

І справді, я почувалася дивно спокійно, ніби пережите зникло в тумані. Втома давила, та не було відчуття, що я зламалася. Навпаки — десь у глибині народилася нова рішучість.

Зак перевів погляд на Аларіка. Хотів переконатися, що і той у порядку. Але вампір стояв напружено, блідий, із поглядом, ніби побачив привида. Його руки здригалися, ніби він досі відчував відлуння власної слабкості й боротьби з самим собою. Що він приховував? Що бачив чи відчував тут, коли залишався один? Я — нічого дивного. Тільки холод, темрява й безвихідь. А він… можливо, моя кров видалася йому занадто огидною? Хоча звідки мені знати, мене ж ніколи раніше не кусали вампіри.

— Йдемо на вихід, — коротко кинув Зак. — Тут небезпечно залишатися.

Ми рушили слідом. Виявилося, що ми весь цей час перебували в підземеллі школи. Так близько до всіх, майже поруч із життям, світлом, теплом — і водночас у повній ізоляції, наче на іншому світі. Добре, що нас вчасно знайшли, бо я й гадки не мала, скільки ще зміг би витримати Аларік, стримуючи свої вампірські інстинкти.

Нагорі нас уже чекали. Грегорі кинувся до мене, притягнувши в обійми так міцно, що я ледь не задихнулася. Його руки тремтіли, серце билося швидко, і я зрозуміла, наскільки він хвилювався. Трохи осторонь стояли Ілларія та Реджинальд. Їхня присутність була тихою, стриманою, але важкою. Вони дивилися, та водночас відчувалося, що їхні думки десь далеко. Щось із ними було не так.

— Я так радий, що ти ціла, — прошепотів Грегорі, стискаючи мене ще міцніше. — Ми так сильно хвилювалися. Якби Ізабель не побачила…

Я лише посміхнулася у відповідь. Я могла уявити його стан. Якби я була на його місці, то, напевно, збожеволіла б від тривоги. Але тепер можна було нарешті видихнути. Принаймні так здавалося.

Ілларія теж підійшла й обійняла мене, хоч у її дотиках було щось гірке, тривожне. Ніби вона знала щось, чого я ще не розуміла. Реджинальд же тримався осторонь. Остаточно стало зрозуміло: вони обоє приховували щось від мене. І це «щось» мало ось-ось вирватися на поверхню.

— Що таке? — я не витримала тиші. — Ви виглядаєте дивно. Наче намагаєтеся приховати щось від мене.

Атмосфера стала ще важчою. Решта тихо розійшлися, лишивши нас чотирьох: мене, Ілларію, Реджинальда й… чомусь Аларіка. Це мала би бути розмова між рідними, родинна справа. Але вампір залишився, і це означало лише одне: я помиляюся, думаючи, що знаю, хто я. І зараз прозвучить правда, яка змінить усе.

— Я прибув сюди лише кілька годин тому, — заговорив Реджинальд. Його голос був тихим, проте в кожному слові бриніли стримані емоції. — Коли ти зникла, мене викликали, щоб провести ритуал пошуку. Він мав одразу показати, де ти, допомогти врятувати… Адже ніхто не знав, яка небезпека загрожує. Але… моя кров не підійшла.

В його очах блиснули сльози. Він опустив голову, ніби йому було соромно за власну слабкість. Його слова важко було усвідомити, адже занадто багато всього сталось.

— Потім ми знайшли скриньку у твоїй кімнаті, — продовжив він, голос тремтів. — І я впізнав кулон. Адже він належав лише одній жінці. І це була не моя дружина.

Він підійшов ближче, його очі горіли болем. Це був погляд людини, яка в одну мить втратила все. Хотілося кинутися до нього, обійняти, втішити, але я не могла. Я вже знала, що саме він скаже. Знала ще раніше, глибоко всередині.

— Ти не Амаранта, — прошепотів він. — Моя донька мертва. Ритуал крові обмануло якесь дивне закляття. І я не твій батько.

Сльози котилися його щоками, і він навіть не намагався їх приховати. Здавалося, за одну мить він постарів на кілька років. На його плечі ліг новий тягар, і він знову став тим зломленим чоловіком, якого я бачила колись давно — після трагедії. Лише Ілларія могла втримати його на ногах. Він піднявся й пішов, не витримавши власного болю. Я стояла приголомшена.

— То хто ж я? — ледве прошепотіла.

У тиші пролунав голос Аларіка, рівний і твердий. Він був на диво занадто спокійний, враховуючи, що ми щойно пережили. Але ці слова я запам’ятаю назавжди.

— Відповідь завжди була перед нами. Лише тепер я впевнений, - він не зводив з мене погляд. – Ти — моя сестра. Ти Дарсана Драгомір, спадкоємиця престолу Валорії.